Розділ 36: Крок ближче.

— Марк:

Ранок. Понеділок.

Я прокинувся раніше за неї.
Софія спала тихо, обіймаючи подушку, загорнута в плед, який я накинув на неї вночі. В кімнаті було прохолодно, але вона… все одно здавалась мені теплом.
Моїм промінчиком.
Я вийшов надвір у спортивних штанах і кросівках.
Не думав — просто рухався.
Ліс біля озера ще спав. Трава була мокра від роси, повітря — холодніше, ніж хотілось.
Біг допомагав зібратись.
Хоча б трохи.
Кожен крок — ніби відповідь на запитання, яке я не наважувався сформулювати до кінця.
Що зі мною відбувається? Що вона робить зі мною?
Її очі. Її голос. Її дотики.
Я завжди був спокійним.
Навіть у стосунках.
Але це… це було інше.
Я не міг викинути з голови вчорашню ніч.
Її тіло поруч. Її дихання. Її пальці на моїй шкірі.
І разом із цим — інша картинка.
Вперта. Нав’язлива.
Данило. Його рука на її руці. Його погляд.

Я розумів: ми ще нічого не вирішили.
Вона вільна. Нічим мені не зобов’язана.
Але справа була вже не в цьому.
Я сказав їй. Прямо.
Що мені неприємно. Що мене це зачепило. Що я ревную.
І вона… почула. Я це бачив.
Але далі ми не встигли. Нас просто перервали. І тепер це висіло між нами.
Я не знав, як вона це сприйняла.
Чи зрозуміла. Чи відчула так само. Чи просто… прийняла до відома і відпустила.
І це дратувало більше, ніж сама ситуація.
Я звик до чіткості. До відповідей. До рішень.
А тут — ніч. Близькість. Вона поруч. І водночас — жодної впевненості.
 

Я біг швидше.
Не виходило вибити з себе це відчуття.
Вчорашня ніч була… справжньою. Без гри. Без масок.
Я відчував її. І знав, що це не було випадково.
Але зранку все виглядало інакше.
Я не сумнівався в собі. Я сумнівався в тому, що між нами. Я знав, що хочу бути з нею. Без варіантів.
Але чи хоче вона цього так само — я досі не чув.

Я повернувся з пробіжки ще до восьмої.
На кухні поставив чайник, налив собі води. У тиші ранок здавався ще повільнішим.
І в цей момент почулися кроки.
Софія спустилася тихо, босоніж, загорнувшись у теплий кардиган. Волосся трохи розтріпане, очі ще сонні.
Але усмішка — така знайома, така… моя.

— Добрий ранок, промінчику, — тихо сказав я, коли вона підійшла ближче й обійняла мене за талію.

Я одразу притягнув її до себе.
І затримав у цих обіймах, наче запам'ятовуючи.
Наче хотів закарбувати цей момент у пам’яті.
Вона підняла на мене очі.
Ті самі — зелені, глибокі, ще трохи сонні.
Я повільно заправив пасмо її волосся за вухо, провів пальцями по щоці.

— Ти така неймовірна… — вирвалося тихо.

І в цю ж секунду в тілі знову відгукнулися спогади про ніч. Тепло між нами змінилося — стало глибшим, щільнішим, майже відчутним. Наче щось невидиме натягнулося між нами і ледь тремтіло.
Я притиснув її трохи сильніше — інстинктивно.
Відчуваючи, як легко можу перейти межу.
Але не хотів ламати цей ранок. Цю тишу. Цю ніжність.
Тому лише провів пальцем по її родимці над губою…
і нахилився ближче.
Поцілував.
Стримано. Ніжно. Без поспіху.
Наче дякував. За неї. За цей ранок. За те, що вона є.

— Тобі каву? — тихо запитав я, не відпускаючи її до кінця.
— Ага. І з тобою.

Я усміхнувся ледь помітно, поставив перед нею чашку.

Ми сіли поруч. Пили мовчки. І ця тиша не була порожньою. Вона була теплою. Знайомою. Такою, в якій не потрібно нічого пояснювати.

Я краєм погляду дивився на неї. На те, як вона тримає чашку, як робить ковток, як ледь мружиться від гарячого.
І ловив себе на думці, що мені цього мало. Мало просто сидіти поруч. Мало мовчати.
Але я нічого не казав.
Поки що. 

— Ірина вже поїхала, — промовила вона. — Залишила повідомлення, що виїхала ще до сьомої. Каже, роботи багато.
— Вона завжди така? — кинув погляд на Софію.
— Так, — ледь усміхнулась. — Ритм у неї шалений.

На мить запанувала коротка пауза.
Вона ніби про щось подумала, а потім тихо додала:

— Слухай… ми могли б завезти Віку? Вона ж без машини.
— Звичайно, — одразу відповів я. — Без проблем.

Кивнувши вона обернулась у бік коридору саме в той момент, коли там з’явилась Вікторія.
У світшоті, з трохи зібраним волоссям, ще сонна, але така ж тиха як завжди.

— Доброго ранку… — сказала вона, заходячи на кухню.
— Доброго, — відповіла Софія. — Віка, ми можемо тебе завезти, якщо тобі зручно.
— Дякую, — вона ледь усміхнулась, — було б чудово.

За нею майже одразу з’явився Тарас.
Волосся розкуйовджене, футболка трохи зім’ята, але в очах — вже звична іронія.
Він сперся плечем об одвірок і промовив посміхаючись.

— А я можу сам, — пауза. — Якщо не хочете порушувати вашу ідилію, закохані.

Він підморгнув.
Вікторія посміхнулась, але нічого не сказала — лише пройшла до столу й потягнулася за чашкою.

— Та ні, — сказав я спокійно. — Нам не складно, але якщо вам обом так зручно — ще краще.

Тарас відірвався від одвірка, підійшов до шафи й почав діставати те, що залишилося зі вчорашнього вечора — хліб, сир, каву.

— Що, зберемо зі вчорашнього щось на сніданок?
— Було б непогано, — усміхнулась Софія. — Бо мені здається, я зголодніла ще вночі.
— Ну, ви вчора якось рано зникли, — додав Тарас із тією ж усмішкою. — Ми ще сиділи, а вас — нема.

Я промовчав. Софія злегка зашарілась, але нічого не відповіла. Лише на секунду глянула на мене — так, що цього ніхто більше не помітив.
І я зрозумів її без слів.

Ми почали готувати сніданок разом — хтось нарізав сир, хтось запарював чай.
Рухи були прості, звичні.
Але в цьому було щось більше. Відчуття, ніби ми вже давно — свої.

Після сніданку простір потроху почав оживати дрібними кроками прощання. Хтось складав залишки їжі в контейнери, хтось уже згортав пледи.
Вікторія прибирала чашки зі столу, а Тарас розбирав свою гітару, акуратно змотуючи дроти й час від часу перевіряючи, щоб нічого не загубилось.
Софія обережно закрила кришку термоса і поглянула на мене: