Розділ 35: У твоїй владі.

— Софія:

Коли ми з Марком спустилися вниз, у будинку вже все було в русі.
Він майже одразу вийшов надвір — допомагати хлопцям із вогнем і всім, щор там вже починало складатися в підготовку до вечора.
План був простий: м’ясо, вогонь, музика і довгий вечір.
Я зайшла на кухню.
Дівчата вже щось різали, змішували, розкладали по мисках. На плиті кипіло, на столі з’являлись нові тарілки, запахи змішувались — теплі, домашні, трохи святкові.
Я зупинилась біля столу, не одразу включаючись у цей ритм.
Просто дивилась.

— Так, — пролунало поруч, — іменинниця нічого не робить.

Я усміхнулась.

— Я можу допомогти.
— Ні, — одразу втрутилась Вікторія, — сьогодні ти просто гарна.

Ірина підтримала:

— Максимум — тримати келих і посміхатись.

Вона всунула мені в руку бокал з вином.

— Оце твоя зона відповідальності.

Я тихо засміялась, притуливши келих до себе.
Мені було дуже добре. Просто бути тут з найближчими людьми.
Але всередині все одно було неспокійно. Не через метушню. Через нього.
Те, що було нагорі, ще не відпустило. Його руки на моїй шкірі. Його голос ще відлунював десь глибоко в мені. І цей погляд… ніби він більше не стримувався.
Я відчула, як по тілу знову пройшло тепло.
Довелось відвести погляд, зробити ковток, ніби це могло заспокоїти.
Ми обидва це відчули. І обидва зробили вигляд, що нічого не сталося. Бо якби дозволили собі ще трохи — ми б просто не спустилися вниз. І це було б… занадто.
Я видихнула, трохи стиснувши пальці навколо бокала.
Треба було вийти. Я тихо вислизнула з кухні і вийшла на терасу.
Сіла, підтягнувши ноги, зробила ще ковток і подивилась уперед.
Повітря було прохолодніше, ніж у будинку. Спокійніше. І саме цього зараз хотілося.

— Марк:

Я допоміг з дровами, щось підкинув у вогонь, перекинувся кількома словами з хлопцями. Все ніби як завжди.
Але думками я був не там. Я шукав її.
І коли не знайшов у будинку — зрозумів, де вона.
Вийшов на терасу.
Вона сиділа спиною до мене, підтягнувши ноги, з бокалом у руках. Тиха. Зосереджена десь у своїх думках.
Я зупинився на секунду, просто дивлячись на неї.
І знову відчув те саме. Те, що було нагорі. Ми все ще були там. У тому моменті, де залишились удвох.
Я підійшов і сів поруч. Наші плечі ледь торкнулись.

— Сховалась? — тихо спитав.

Вона повернула голову, усміхнулась.

— Трохи.

Я кивнув, дивлячись на неї. Провів поглядом по її обличчю, затримався на губах, на шиї, на руках, в яких вона тримала бокал. Я відчував, як всередині знову піднімається те саме бажання — просто притягнути її до себе. Але стримався.
Стиснув пальці, перевів погляд уперед.

— Гарно тут, — сказав.
— Дуже, — тихо відповіла вона.

Кілька секунд ми мовчали.
Я повернув голову до неї.

— Замерзла?
— Ні, — ледь похитала вона головою.

Я кивнув. І все одно обійняв її. Притягнув до себе блище, провів рукою по її спині, відчув, як вона одразу розслабилась у моїх обіймах. Наче так і мало бути.
Я вдихнув глибше. І на секунду заплющив очі.
А потім…

«Так ось ти який, Марк, через якого я не мав навіть шансу…»

Я відкрив очі.
Погляд сам повернувся вниз, у двір, де вони всі зараз були. І щось всередині знову напружилось.

Вона ніби мимохідь торкнулась мого коліна, повертаючи мене назад, до неї. Усміхнулась — спокійно, по-справжньому. Я усміхнувся у відповідь.
Я був тут. Але слова Данила все одно крутились десь всередині.
 

Софія сиділа поруч, загорнувшись у плед, і спостерігала за всіма. Хлопці сперечались біля мангалу, дівчата накривали на стіл, хтось щось жартував.
Вона дивилась на це все і тихо посміхалась.
Спокійна. Не показна, не напоказ — просто їй було добре.
Я дивився на неї — і раптом згадав.
 

Літо. Мені п’ятнадцять чи шістнадцять.
Ми тоді зібрались на галявині — багаття, гітара, старий магнітофон. Всі свої. Шумні, впевнені, кожен на своєму місці.
Я тоді покликав її. Вона стояла трохи осторонь. Не ховалась — але й не заходила в середину. Наче не була впевнена, що має право бути тут повністю.
Я ловив її погляд. Вона все бачила. Все розуміла.
Просто не знала, як увійти в це.

Пам’ятаю, як намагався її розсмішити. Як тримав поруч. Як узяв за руку, коли хтось кинув у її бік той погляд. Наче хотів сказати: ти тут не випадково. Ти тут своя. А вона все одно ніби залишалась трохи збоку.
 

Я повернувся в теперішнє.
Подивився на неї. Вона сміялась. Говорила з кимось, жестикулювала, щось пояснювала. Легко. Наче так було завжди.
І я зловив себе на думці, що мені подобається дивитись на неї таку.
Як вона змінилась.
Як вона стала впевненою серед людей. І як їй тепер не потрібно, щоб хтось тримав її за руку, щоб вона відчула, що має право бути тут.
Я провів поглядом по її обличчю і ледь усміхнувся.
І все одно… Мені хотілося бути тим, хто стоїть поруч

— Софія:

Вечір опускався м’яко, як теплий плед. Гірлянди біля будиночка вже світили яскравіше, ніж вдень, і їхнє золоте світло відбивалося у воді. З мангалу тягнувся аромат диму й м’яса — густий, теплий, майже п’янкий.
Тарас виніс першу порцію і з удаваною серйозністю заявив:

— Якщо це не шедевр, то я не знаю, що тоді шедевр.

Ми засміялися.
Хтось одразу потягнувся за шматком, хтось чекав на хліб чи соус, дівчата ще щось доробляли на кухні, вино вже розливалось по келихах. Перші тости звучали легко — смішні, трохи безглузді, але щирі.
І в якийсь момент я просто зупинилась. Подивилась на всіх. Я сиділа поруч із Марком, наші пальці переплелися на лавці, і він ледь стис мою долоню — навіть не дивлячись, ніби відчув. 

Я перевела погляд на Іру, яка сміялась із Олексієм, на Тимура, що щось жваво розповідав і розсмішив Віку, на хлопців, які вже поводились так, ніби ми давно всі знайомі. І зловила себе на думці…
Мені добре тут.
Я завжди легко сходилась із людьми. Мені не було складно підтримати розмову, пожартувати, бути в центрі уваги, якщо треба.
Але раніше я часто ловила себе на іншому.
Як стримуюсь. Як думаю перед тим, як щось сказати. Як підбираю слова, щоб їх не зрозуміли не так.
Наче постійно тримаю якусь невидиму межу.
А зараз…
Я не думала про це. Я сміялась, говорила, торкалась, дивилась в очі — і не аналізувала себе з боку. Просто була. Може, тому що поруч був він.
Я відчувала його руку в своїй, його тепло, його присутність — тиху, але впевнену. І мені вперше за довгий час не хотілось себе стримувати.
Так, десь всередині все одно залишались думки. Про нас. Про те, що ще не сказано.
Але не зараз.
Сьогодні — просто цей вечір і буду насолоджуватися.