Розділ 34: На межі дотику.

— Марк:

Я не був готовий до того, що вона ось так — миттєво, без пауз, без питань — просто кинулась мені в обійми.
Але, здається, саме цього я чекав увесь цей час.
Її запах. Її дихання. Її руки, що вчепилися в меє худі, ніби боялися, що я не справжній.
Я обіймав її мовчки, вдихаючи все те, чого мені так бракувало.
І відчув, як моє тіло відгукується на неї — на її тепло, на близькість, на сам факт, що вона тут.
Так, ніби тільки зараз усе стало на свої місця.
І в ту мить мені було байдуже, хто стоїть позаду, хто дивиться, хто що подумає.
Єдине, чого я хотів — тримати її. І не відпускати.
 

— Ти приїхав, — прошепотіла вона.
— Я тут, — відповів я тихо. — Нарешті.
 

Вона трохи відступила, і я побачив її обличчя.
Підняв руку, провів пальцями по її щоці… зупинився на мить.
Ледь підняв її підборіддя.
І, не думаючи більше ні секунди, торкнувся губами тієї маленької родимки над її губою — так, як колись.
А потім поцілував.
Коротко. Жадібно. Наче якби не зробив цього — не зміг би більше дихати.
І тільки тоді дозволив собі зупинитися глибоко вдихаючи.
Коли вона трохи відступила, я побачив усіх.
Її друзі. Вони стояли, кожен зі своїм виразом обличчя — подив, усмішки, легка напруга, цікавість. Хтось кивнув. Хтось просто мовчки спостерігав.
І тільки одна дівчина, з темним хвилястим волоссям, перехрестила руки на грудях і кивнула мені серйозно.
Я здогадався, що це Ірина.
Та, про яку Софія якось згадувала — її «внутрішній детектор брехні».

Ми разом рушили до пірсу. Вона не відпускала мою руку, тримаючись поруч, крок у крок. І це було так звично і водночас — щось нове.
Ми сіли поруч. Вона одразу підсунулася ближче. Її стегно торкнулося мого. А потім — рука. Спершу на моєму зап’ясті, ніжно торкаючись шкіри. Потім — нижче, на коліні. Тепла. Ніжна. Ніби завжди так було.
Я накрив її пальці своєю долонею. Провів великим пальцем по її шкірі — повільно, обережно.
І тільки тоді відпустило.
 

— Це Марк, — сказала вона, глянувши на всіх. — Той, про кого я вам багато розповідала.
 

Я ледь усміхнувся.

— Сподіваюсь, тільки хороше, — перевів погляд на них. — Бо я про вас поки що нічого не знаю. Нерівні умови.

Хтось усміхнувся. Хтось просто уважніше подивився.
Софія коротко, між фразами, представила кожного. Я запам’ятовував обличчя, інтонації, погляди.
Вони були різні.
І кожен із них щось означав для неї.
І це відчувалось.

Я сидів поруч, відчуваючи її тепло біля себе, її пальці під своєю долонею, і ловив себе на дивному відчутті — ніби тримати її за руку, вдихати теплий аромат її шкіри — це моя буденна справа.
 

Розмова пішла сама собою. Легка, жива.
Я відповідав, коли питали, іноді додавав щось від себе.

— То чим ти займаєшся? — пролунало зліва.
— Я інженер - архітектор. Працюю в Києві. Більше люблю створювати, ніж розповідати про це, — ледь усміхнувся я. 
— Цікаво, — тихо відгукнулась Ірина. — Звучить правильно.

Але подив у неї був уважний. Перевіряючий.

— В з Софією, теж "будуєш"?
— Ні. Тут я нічого не будую. Тут вона створює, а я забезпечую всім необхідним.
 

Тиша трималась секунду.
Я одразу перевів погляд на Софію.
Її очі — і в них було зрозуміло: вона чує не просто слова. Вона відчуває те, що я в них вкладаю.
І цього було достатньо.
Те, що вона розуміє — це найбільша підтримка.
Тарас хмикнув.

— О, ну це вже інший рівень відповідей.

Він глянув на мене, трохи примружившись.

— Слухай, ми тут прості люди. Але якщо що — за неї можемо і не дуже просто поговорити.

Сказано з усмішкою.
Але без жарту.

— І правильно, — відповів я спокійно.

Він кивнув.

— Ну окей. Ми ще не закінчили, але ти гарно тримаєшся.

Ірина ледь скривила усмішку.
Вікторія тихо усміхнулась, перевела погляд на Софію — ніби заспокоюючи.
А Софія…
Вона мовчала.
Просто сиділа поруч.
І іноді ледь стискала мою руку.
Я відчував кожен її рух. Кожен подих.
Дивився на неї — як вона слухає, як спостерігає, як обережно, але без страху впускає мене у свій світ.
І в якийсь момент мене накрило просте відчуття.
Наче я нарешті вдома.
Наче повернувся туди, куди й мав.

Ми занесли останні речі в дім. Ірина перехопила наш погляд і усміхнулася.

— Все, панове, настав час “спалювати калорії”, — кинула вона, накидаючи рушник на спинку стільця. — Пропоную розійтись по інтересах. У мене, наприклад, зустріч із одним упертим чоловіком, який досі не визнає, що я завжди маю рацію.
— Бідний Олексій, — усміхнулась Вікторія. — А я подзвоню малому. Перевірю, чи не влаштував там революцію.
— Я теж на хвилину, — кинув Тарас і вже за мить вийшов надвір.

Двері тихо зачинилися.
І стало тихо.

— Здається, мої друзі надзвичайно проникливі, — усміхнулась вона, підходячи ближче.

Я не відповів.
Просто зробив крок до неї — і вона сама відступила на пів кроку назад, впершись спиною в край кухонної стільниці.
Я підійшов ближче. Занадто близько, щоб говорити.
Моя рука лягла на її талію, повільно провела вгору по спині, відчуваючи кожен рух, кожне її дихання.

— Я скучив, — тихо сказав я, майже в її волосся.

Вона підняла на мене очі.

— Я теж.

Я підняв руку до її обличчя. Провів пальцями від скроні, заправив пасмо волосся за вухо, затримався на її щоці. Потім — нижче. До губ.
На секунду зупинився на тій самій родимці.
І поцілував.
Спочатку обережно. Потім ще раз — коротко, але вже глибше.
Її руки лягли мені на груди, потім — на плечі. Вона притягнула мене ближче, і я відчув, як вона повністю розслабляється в моїх руках.

Я провів рукою по її спині вниз, потім знову вгору — ніби намагався запам’ятати її форми. Відчував її тепло і жар, що піднімався всередині. І в якийсь момент притиснув її ближче. Сильніше, ніж збирався.
Майже різко.
Вона різко вдихнула. І це відчулось — прямо між нами.
Я завмер на секунду. Тільки тоді зрозумів, наскільки сильно мене накриває це відчуття.
Наскільки поруч із нею я втрачаю контроль.
Я заплющив очі на мить, вдихнув глибше.
Зібрав себе. Але відчуття нікуди не ділося.
Воно стало глибшим. Небезпечнішим.
Я провів рукою вище, до її шиї, затримався там, відчуваючи її пульс під пальцями.