Розділ 33: Мій день народження.

 — Софія:

Неділя. Ранок мого дня народження.
Я ще не встигла прокинутись до кінця, коли почула тихе шуршання за дверима. Потім щось глухо грюкнуло. Тихеньке «ай», приглушений шепіт — і знову тиша.
А вже за мить двері розчинилися, і до кімнати увірвалися мої найкращі друзі.
У руках — букет осінніх квітів, повітряні кульки, стрічки… і таця з кавою, тостами з крем-сиром і медом — моїми улюбленими. Зверху — маленька листівка: «Ти наше сонце».
— З днем народження! — вигукнули вони в один голос.
Я аж зіщулилась від цього раптового вибуху радості, все ще загорнута в ковдру.

— Де ви взяли квіти? — розгублено усміхнулась я. — Ми ж тут уже третій день… майже в глушині.
— У тебе просто друзі з фантазією, — ледь усміхнулась Іра. — Нехай це буде таємницею.
— А кульки? — я засміялася, коли Тарас витягнув з-за спини оберемок білих і м’ятних.
— Це було складніше, — хмикнув він. — Довелося пожертвувати половиною багажника.
 

Віка сіла поруч і міцно мене обійняла. Її дотик був теплий, як обійми мами — без поспіху, тільки тиха радість за мене.
 

— Сьогодні твій день, — тихо сказала вона. — І ми дуже раді бути тут із тобою.
Тарас поставив тацю мені на коліна й трохи схилив голову.
— Мала, з днем народження. Тут кава і тости — як ти любиш. І навіть не думай казати, що не голодна. Бо якщо що — я допоможу.
 

Я розсміялася.
Вперше за довгий час мій день народження починався не з очікувань чи сумнівів, а з вибуху емоцій і тепла.
Ми ще трохи посміялися, обмінялися жартами, обіймами й побажаннями, поки я нарешті не відкинула ковдру й не підвелась.
 

— Все, вставайте. Ви ж теж голодні — йдемо снідати.
— З чого ти взяла, що ми голодні? — підморгнув Тарас.
— Я бачила, як ти дивишся на тости, — усміхнулась. — Там уже не погляд, а план захоплення.
 

Кімнату знову наповнив сміх.
І в цей момент я чітко відчула:
сьогодні буде мій найкращий день народження за багато років.

Ми спустились на перший поверх. На годиннику ще не було й восьмої.
На кухні вже пахло свіжим хлібом — хтось встиг увімкнути тостер. З вікна лилося м’яке осіннє світло, яке повільно наповнювало кімнату спокійним золотом.
 

— Ви взагалі спали цієї ночі? — глянула я на Іру.
— Не особливо, — відповіла вона, наливаючи собі каву. — Зате встигли згадати, як ти кілька років тому співала в караоке на свій день народження… і тобі запропонували роботу в барі.
— Навіщо ви це розповіли? — я прикрила обличчя руками, ніяковіючи.
— Бо всі ділились цікавими історіями, — знизала плечима вона. — Ти вже пішла, але ми про тебе не забували.
— О, а потім ще була історія з танцями на дивані… — додала Віка. — Ти багато пропустила.
— Я відмовляюсь визнавати свою участь у тому хаосі, — кинув Тарас, гріючи руки об чашку.
 

Я шоковано перевела на нього погляд.
 

— То я, виходить, про тебе багато чого не знаю?
 

Лукава усмішка сама з’явилась на обличчі.
 

— Це неправда, — одразу заперечив він. — Ти знаєш про мене набагато більше.
— Знаю, — кивнула я, вже м’якше.
 

Я озирнулась на всіх — на цю дивну, різну, але таку теплу компанію.
 

— Дякую вам, мої дорогі… — тихо сказала я. — Цей день уже найкращий.
— Бо ти неймовірна, — тихо додала Віка. — І змогла зібрати разом таких різних людей.
 

Я вже хотіла щось відповісти, коли задзвонив телефон.
На екрані — мама.
 

— Вибачте, я швиденько.
 

Я вийшла на терасу, накинувши на плечі кардиган. Осіннє повітря було свіже, прозоре — таке, що хочеться вдихати глибше.
Я зробила вдих… і лише тоді натиснула «прийняти».

— Привіт, мам.
— Доню, з днем народження, — її голос був спокійний, рівний, як завжди. — Бажаю тобі… щоб усе склалося добре.
 

Я затримала подих на мить.
 

— Дякую.
— Ти де зараз?
— За містом. З друзями.
— Зрозуміло, — коротко відповіла вона. — Вирішили там відсвяткувати?
— Так.
 

Пауза.
 

— Як ти? — спитала вона.
— Все добре.
— Добре, — повторила вона, ніби перевіряючи це слово на правдивість.
 

Я провела пальцями по холодному краю перила.
 

— Ми тут на вихідні. Сьогодні ще залишимось.
— А потім? — одразу уточнила вона.
— У понеділок планую повернусь.
— Заїдеш до мене? — прозвучало так, ніби це було логічним продовженням, а не питанням.
 

Я на секунду запізнилась із відповіддю.
 

— Я постараюсь заїхати після обіду.
— Добре. Тільки напиши мені перед тим, як будеш їхати, — сказала вона. — Щоб я була вдома.
— Добре.

Ще одна пауза. Трохи довша.
Вона ніби хотіла ще щось сказати — але не сказала.
 

— Ну що ж, — підсумувала вона рівно. — Гарного дня.
— Дякую, мам.
— Бувай, доню.
— Бувай.
 

Я опустила телефон і ще кілька секунд дивилась на темний екран.
Мама завжди говорила правильні речі. Просто між ними майже ніколи не було того, що хотілося почути насправді.
Я глибоко вдихнула прохолодне повітря й обійняла себе руками.

Телефон знову завібрував.
Ще один дзвінок. Потім — повідомлення. І ще одне.
Я відповідала коротко, усміхалась у слухавку, дякувала за побажання, дивилась на фото з сердечками, квітами, обіймами.
День починався.
І серед цих повідомлень — одне.
Його.
Я відкрила чат і завмерла на кілька секунд.

Марк:
“Промінчику, з днем народження.
Дякую, що ти є. І що стала світлом у моєму житті."

Я не відповіла одразу.
Було так приємно. Тепло розлилось десь глибоко всередині — тихе, впізнаване.
Таке, яке завжди було пов’язане з ним.
І я дуже чітко відчула, як сильно скучила.