Розділ 32: Там, де добре.

— Софія:

У суботу я прокинулася раніше, ніж планувала. Усередині було спокійно — ніби вчорашні розмови звільнили місце для тиші.
Коли я вийшла на кухню, там уже пахло свіжою кавою.
Кружка стояла на столі, парувала. Біля плити — Вікторія, у теплій кофті й злегка розпатланим волоссям, яке ще пахло сном. Вона повернулась до мене з легкою усмішкою:
 

— Прокинулась? Я намагалась не гриміти, але, здається, не вийшло.
— Та ні, я б і так прокинулась, — я потягнулась до чашки, провела пальцями по її теплому боку. — Запах кави — найкращий будильник.
 

Ми разом вийшли на терасу.
Вікта сіла на гойдалку, я — на край дерев’яного помосту.
Було тихо. Саме та тиша, яка не давить, а розчиняє.

Ми сиділи біля озера — поруч, не торкаючись, але відчуваючи одна одну.
Ранок був сонячний і прозорий. Вода лежала спокійно, як скло, віддзеркалюючи небо й дерева. Листя вкривало землю золотом, а повітря пахло прохолодою і вогкістю.
Я обгорнулася пледом трохи щільніше й зробила ковток. Стало так добре — це був ідеальний момент для спокою.

— Я скучила за цим, — тихо сказала подруга. — За нами.
 

Я глянула на неї.
 

— Я теж. Здається, ми забуваємо, які ми насправді, коли все навколо змушує тільки бігти.
 

Вона ледь усміхнулась.
 

— А тут ніби можна просто вдихнути глибше.
 

Ми трохи замріялись. В цій тиші, серед води й ранкового світла, я раптом зловила себе на думці, як давно не бачила її такою.
 

Мені згадалося, як вона познайомилась з колишнім.
У той період вона була зовсім іншою. Вчилась, як завжди — правильно, старанно, на відмінно. Жила по графіку, по плану, без зайвих ризиків. Вона завжди була з тих, хто тримає все під контролем.
А потім була та вечірка.
Її туди запросили друзі, і вона довго вагалася, чи йти. Це було не зовсім її — шумно, багато людей, чужі компанії. Але вона все ж пішла.
І саме там він її і побачив.
Підійшов першим. Просто заговорив.
І вона розгубилась — бо не звикла, що такі, як він, звертають на неї увагу.
Він був із тих, за якими обертаються. Легкий, впевнений, із цією внутрішньою свободою, яку відчуваєш одразу.
А вона — зібрана, чесна, відповідальна. Та, яка думає наперед і не робить нічого “просто так”.
І, мабуть, саме це його і зачепило.
Я пам’ятаю, як вона розповідала про нього потім.
У її голосі було щось піднесене, світле — ніби в її житті з’явилось щось зовсім нове, до чого вона ще не звикла.
Вона світилася.
Він писав їй щодня. Приносив каву. Забирав після пар. Чекав.
А вона довго не вірила, що це все — справді з нею.

Ці спогади раптом стали дуже близькими. Бо я знала — скільки б часу не минуло, таке не забувається. Бо це було по-справжньому. І хай тепер усе склалося інакше, те, що вона тоді відчула, назавжди залишиться її.
 

Я зробила ще ковток кави й подивилась на подругу. Хотілося сказати щось тепле. Просто нагадати: ти була і залишаєшся глибокою. І тебе ще чекає світло. Не тому, що хтось прийде, а тому, що ти сама — як цей ранок біля озера.
Я тихо посунулася ближче до Віки й сіла поруч із нею на плед. Вона перевела на мене погляд і ледь усміхнулась.
 

— Я так рада, що ти змогла приїхати, — прошепотіла я, дивлячись на спокійне озеро перед нами. — Мені цього дуже не вистачало. Ми завжди були поруч… але в складні моменти кожна з нас намагалася впоратися сама.
 

Вона подивилась кудись уперед, тоді тихо відповіла:
 

— Але ми ніколи не втрачали зв’язок. І тому зараз ми тут. Я рада, що ми обидві почали життя з чистої сторінки… і тепер можемо підтримувати одна одну і ставати сильнішими.
 

Я кивнула.
 

— Сподіваюсь, нас знову не розкидає по світах, — усміхнулась я.
— А навіть якщо й так… — вона торкнулася мого плеча. — Ми все одно знайдемо шлях одна до одної. Завжди.

Ми сиділи ще кілька хвилини мовчки, коли зсередини почувся глухий грюкіт, потім дзенькіт і чиєсь невдоволене бурмотіння.
 

— Схоже, там уже почалось суботнє шоу, — усміхнулась Віка й підвелась.
 

Я пішла слідом, забираючи наші чашки.
На кухні вже було людно: Тарас у світлій футболці щось шукав у шафці, а Іра, в спортивних штанах і розтягнутому худі, стояла з кавою, спершись на стіл, і мовчки за ним спостерігала.
 

— Та я ж кажу, воно було тут! — бурчав він, заглядаючи в нижній ящик.
— Тарасе, візьми вже будь-яку чашку. Не час шукати “ту саму” з Парижем, — кинула подруга, закочуючи очі, але посміхаюсимь.
— Я ж казав: цей дім має свою атмосферу. Прокидаєшся — і вже не хочеться бути серйозним, — він нарешті витягнув кумедну чашку з пінгвіном і підморгнув нам.
 

Ми розсміялися.
Усі були трохи розпатлані, в домашніх речах — лосинах, м’яких кофтах, светрах поверх піжам. Такий ранок, де ніхто не прикидається.
Я глянула на них і відчула, як щось тепло стискається в грудях.
Ми зібралися. Ми разом.
 

— Ну що, готуємо сніданок? — запропонувала Віка.
— Сніданок на терасі, як люди, — Іра кивнула в бік дверей.
— У мене є лаваші й сир.
— А в мене — банани й мед. Я собі овсянку зварю, — додала я.
— Хтось хоче яєчню? — запитав Тарас. — У мене настрій шеф-кухаря.
— Я беру на себе тости, — Ірина вже намазувала хліб. — Але якщо скажете, що підгоріло — готуєте самі.
— Студентський вайб, — усміхнулась я. — Спати пізно, вставати рано і готувати сніданок як в общазі.
— Ага, ще б хтось музику включив і мив посуд, танцюючи, — підхопила Віка.
 

Було просто.
Легко.
І по-справжньому добре.

Ми винесли тарілки, чашки й фрукти на терасу. Стіл був дерев’яний, масивний, трохи шорсткий від вітру й часу — саме такий, до якого хочеться торкатись, снідаючи з друзями.
Я вмостилась у плетеному кріслі, загорнувшись у светр.
Віка вже сиділа поруч — з мискою вівсянки, повільно їла й дивилась кудись на воду.
Навпроти примостилась Іра: закинула ноги на сусідній стілець і доїдала тост із сиром.