Розділ 31: Мелодія цього вечора.

— Софія:

П’ятниця зазвичай проходить спокійно. Але сьогодні я весь день жила в передчутті поїздки з друзями.
Я йшла від кав’ярні з паперовим стаканчиком у руках і усміхалась, ще не бачачи подруг, але вже відчуваючи — зараз вони з’являться. Ірина, як завжди, з телефоном у руці. І Вікторія — з тією самою глибокою лагідністю в очах, яку видно ще здалеку.
 

— О, дорегенька! — Ірина майже на ходу обійняла мене, обережно тримаючи свій капучино. — Ти виглядаєш так, ніби тобі терміново потрібні озеро, свіже повітря і, звичайно, найкращі у світі подруги.
— Саме так, — ми засміялися.
 

Іра, як завжди, впевнена в собі й трохи саркастична. Вона — вогонь нашої компанії.
 

— А ти, Вікусь, сьогодні така легка… ніби й не мама з графіком по хвилинах.
— Бо мама відправила дитину до бабусі, — засміялась Віка. — І збирається вперше за пів року поспати, не прокидаючись від “мааааам”.
 

— Це найкращий привід для виїзду, — погодилась я, підморгнувши.
 

Машина вже стояла під кав’ярнею. Ми швидко перекинули речі в багажник — кілька сумок із одягом, пакети з їжею, плед і ще одну коробку з “важливими дрібницями” для вечора: свічки, маленьку гірлянду для тераси, настільну гру і пакет із прикрасами, які Ірина вперто називала “фотозоною на всі випадки життя”.
Іра сіла за кермо, Віка — на переднє сидіння, я — ззаду.
 

— Тарас приїде сам? — кинула Ірина, вмикаючи навігатор.
— Так. Він сьогодні ще вдень виступав десь, тож сказав, що вирушить пізніше. Побачимось уже там.
— Ну що ж, будемо чекати нашу суперзірку, — усміхнулась Іра, заводячи машину.
— Не перебільшуй, — засміялась я. — Він такий самий, як і ми. Просто інколи більше часу проводить на сцені.
— Та він на сцені проводить менше часу, ніж ти на своїх переговорах, — тихо додала Вікторія.
— О, це правда, — Ірина пирхнула. — Добре, тоді чекаємо нашого музиканта. Без коня, але з гітарою.
— Коня він залишив на репетиції, — додала Віка.
 

Ми всі засміялися.
Це був той сміх, коли раптом відпускає.

Дорога вилась за місто повільно й спокійно. Сонце вже сідало, і небо ставало м’яким, трохи рожевим. Попереду — озеро. І два дні, які ніхто не хотів планувати наперед.
Ми звернули з головної дороги, коли сонце вже торкалося верхівок дерев. Навігатор показував ще сім хвилин, але повітря вже змінилося. Воно стало чистішим, прохолоднішим, із ледь вловимим запахом хвої й вогкої землі після жовтневого ранкового дощу.
І хоча зараз був вечір, здавалося, що цей ліс дихає самостійно, незалежно від часу доби.
Дорога звузилась, і машина повільно поїхала ґрунтовкою, обабіч якої стояли золоті й багряні дерева.
Вже не літо. Але ще не темна пізня осінь.
Та пора, коли жовте — ще тепле, а повітря — вже свіже.
Саме той момент, коли хочеться спинитись.
 

— Оце я розумію — відпочинок, — прошепотіла Віка з переднього сидіння, витираючи пальцем запотіле скло.
 

Коли ми зупинилася перед дерев’яною брамою з табличкою «Затишні озерні», усі троє мовчки видихнули.
 

— Це що, ми вже на небесах? — прошепотіла Ірина, коли ми вийшли.
 

Повітря обдало щоки свіжістю. Було близько восьмої — ще не холодно, але вже точно не літнє тепло.
Осінь. Справжня.
 

— Почнемо з того, що я сюди хочу переїхати, — сказала Вікторія, витягаючи з багажника сумку. — Назавжди.
— Тільки якщо в тебе буде власний чайник, — додала я. — Бо я тут претендую на камін.

Будинок був саме таким, яким я його уявляла.
Двоповерховий, повністю дерев’яний — не з імітації, а з живого дерева, що пахло теплом і смолою.
У вітальні — камін із натурального каменю, два м’які дивани кольору кори, ковдри, велика плетена корзина з дровами і м’який килим, на який одразу хотілося сісти з чашкою чаю і просто дивитися у вогонь.
Великий телевізор був ненав’язливо вмонтований у стіну, але здавалося, що нікому з нас він зараз не потрібен.
На другому поверсі — три спальні. Просторі, з великими вікнами, крізь які видно було озеро.
У кожній — світла постіль, дерев’яна підлога і торшер із м’яким, теплим світлом.
Ми розклали речі майже мовчки.
У цій тиші не хотілося нічого ламати словами.

На вулиці — вогкий дерев’яний поміст, що вів до озера. Біля самого берега — невеликий пірс і прив’язаний човен. Вода була спокійна, як дзеркало. На іншому березі — сосни, жовте листя і їхні тихі віддзеркалення.
Праворуч від будинку — тераса з гойдалкою. Вона легенько скрипіла від вітру. Десь у віддалі — ще кілька схожих будиночків. Але настільки далеко, що складалося враження, ніби ми тут одні.
Тільки ми і природа.
Саме так, як хотілося.
 

— Якби я мала блокнот — уже б писала, — сказала я, зупинившись біля перил.
— А я хочу тост, чай і нічого не робити, — протягнула Іра, — щонайменше до обіду завтра.
 

Ми розсміялися.
Але в цьому сміху не було галасу. Він звучав так природно, ніби був частиною цього пейзажу.
Ми приїхали — і залишили все зайве десь там, за межами соснового кола.
Кухня зустріла нас тишею, дерев’яною стелею і легким ароматом смоли. Я одразу зняла куртку й поставила каву на стіл, розглядаючи знайомий простір, ніби ми приїхали не на кілька днів, а повернулися додому.
Іра відкрила один із пакетів і дістала пляшку вина.
 

— Ну що, дівчата, — усміхнулась вона з тією своєю стриманою серйозністю, за якою завжди ховалась теплота. — Почнемо вікенд правильно? Хто перший буде ділитися своїми драмами та тріумфами?
— Ти, звісно, — озвалася Віка, влаштовуючись за кухонним столом і вже відкриваючи упаковку з сиром. — Ти ж у нас найбільше спілкуєшся з чоловіками.

— Ну, якщо по-чесному, — Іра зробила ковток, — останнім часом я живу на роботі. Але є і хороші новини: ми виграли справу, яку вели більше року. Батько нарешті визнав, що я мала рацію з тими документами. Можеш уявити?
— Боже, то точно треба випити, — сказала Віка. — За твою перемогу і наш перший вечір тут.