Розділ 30: Щось більше, ніж вибір.

— Марк:

Четвер, вечір. Інше місто, інше світло. Але ті самі думки.
Перші дні були складні.
Я прилетів у середу зранку, і майже одразу — зустрічі, адаптація, документація, перевірки. Нові обличчя, нові простори. Хоча я вже бував тут раніше, тепер усе відчувалося інакше. Стисліше. Холодніше. Вимогливіше.
 

Середа й четвер злилися в одну довгу смугу: кава, цифри, напружені переговори, логістика. Ми з командою оглядали локацію будівництва, зустрічались із місцевими підрядниками, вносили правки у проєкт.
Усе було під контролем.
Майже. Як завжди — майже.
Але зараз — тиша.
Щойно завершилась відеорозмова з Києвом. Було близько сьомої вечора. І після неї залишився дивний осад. Ніби все добре — а всередині неспокій.
Вони говорили про терміни, рішення, бюджет.
А я думав про неї.
Мій промінчик.
Весь цей час вона була в моїх думках.
Я не написав їй одразу після нашої розмови. Мені було соромно. Я знав, що повівся неправильно. Що мав сказати все ще в понеділок — не тягнути, не ховатися за «ще не час».
І ще — я забув про її день народження.
Уся ця ситуація трохи вибила мене з колії.

У вівторок увечері вона виглядала так… справжньо. Вразливо. І я відчув, що зачепив щось важливе.
І не знайшов одразу слів.
Вчора зранку вона написала мені. Коротко. Без докору.
Я відповів пізно ввечері. Запізно. Але щиро:
 

“Софіє, я мав сказати тобі раніше. Пробач. Я хотів бути з тобою в суботу. Я досі хочу. Але мушу бути тут. Напишу пізніше, як тільки звільнюсь. Ти — в мені.„

Вона не відповіла одразу.
Але згодом прийшло повідомлення:
 

“Дякую. Все добре. Не переймайся. Я розумію. Бережи себе.„

Ці слова були надто спокійні.
Надто стримані.
І я знав: за ними — не просто розуміння.
А розчарування, яке вона не хоче показати.

Я сидів на краю ліжка, застеленого білою ковдрою, у готельному номері, де пахло деревом і свіжою тканиною. За вікном — інше місто. Інший ритм, інші звуки.
Мені вже час було виходити: благодійний вечір починався за годину. Мене запросили як представника компанії — і як гостя з України. Там буде місцева еліта, представники культурного фонду, навіть архітектор, чию роботу я колись вивчав у дипломній.
Я не хотів іти. Але мав.
Це частина шляху, який я вибрав.
Я підвівся й перевірив телефон.
Одне нове повідомлення від: Надін.
Колега з минулого проєкту. Ми перетиналися кілька років тому, коли я вперше працював тут. Тоді — кілька вечорів, трохи вина, трохи втечі. Це не були стосунки. Навіть не близькість.
Просто двоє втомлених людей.
І ми не підтримували зв’язок — усе завершилося ще до того, як могло початися.
Але зараз вона — у команді на цьому об’єкті. Ми вже бачилися кілька разів. Коректно, нейтрально.
Хоча я бачив: вона пам’ятає.
Як і я.

Надін:

“Цікаво, ти сьогодні будеш таким же небезпечно стильним, як завжди? А погляд той самий — самовпевнений і трохи викликаючий? Якщо залишишся після офіціозу — я пригощаю 😉”

Я ще раз глянув на екран. В середині було спокійно.
Колись це зачепило б. Колись я б навіть не вагався.
Зараз — нічого не здригнулося.
Я не відповів. Просто заблокував екран і поклав телефон у кишеню.
Я знав, кого хочу бачити поруч. З ким хочу говорити. З ким хочу проводити свій час.
І навіть сама думка про щось інше здавалася чужою.
Не тому, що я комусь щось винен.
А тому, що є людина, яка для мене означає значно більше, ніж випадкові вечори, легкі розмови чи короткі втечі.
Софія.
І я не хотів зрадити навіть думкою те, що починало народжуватись між нами.
Я застібнув останній ґудзик сорочки, перевірив годинник.
Уже пора.
Йти не хотілося. Але треба.
Іноді ти маєш бути там, де тебе хочуть бачити. Але справжня частина тебе все одно залишається з тією людиною, яку ти починаєш відчувати своїм домом.
Я швидко написав Софії повідомлення:
 

“Думаю про тебе.„
 

Натиснув «надіслати».
І тільки тоді вийшов за двері.

Простора зала з високими вікнами. Багато світла й тіней.
Столи — акуратно застелені білими скатертинами, у вазах — осінні гілки замість квітів. У повітрі змішаний запах вина, парфумів і гарячих закусок.
Люди усміхаються, вітаються, щось обговорюють. Хтось говорить із журналістами, хтось — із інвесторами.
Я тримав келих у руці, відповідав на кілька питань про компанію, про стратегії, про інженерію.
Це було ввічливо. Очікувано.
Але в мені весь час звучала інша присутність.
Під кінець вечора я опинився біля панорамного вікна. Місто блищало вогнями.
Я вже сказав усе, що мав. Усміхався там, де треба. Потискав руки.
Але думав лише про одне.
І тут знайомий голос вирвав мене з роздумів.
 

— Марк, привіт. Нарешті зловила тебе.
 

Надін підійшла збоку, тримаючи келих. Її голос був спокійний, без тиску.
 

— Привіт, — я кивнув.
— Як тобі захід?
— Очікувано офіційний, — відповів я, ледь посміхнувшись.
 

Вона зробила ковток вина.
 

— Все ж приємно, що ти тут. Чесно, не думала, що захочеш повертатися. Хоча… — вона трохи примружилась. — Я пам’ятаю тебе іншим. Трохи менш серйозним. Тоді.
 

Я не відповів.
Просто подивився їй в очі — прямо, без зайвого.
 

— А зараз? — вона усміхнулась. — Щось змінилося?
— Так, — коротко сказав я. — І це добре.
 

Вона затримала погляд на секунду довше, ніж потрібно.
 

— Ну що ж. Гарного вечора, Марк.
— І тобі, Надін.
 

Я відійшов. І більше не озирнувся. Бо тепер у моїх думках була лише одна жінка.

П’ятниця.
І одне повідомлення, якого я не чекав — але якого потребував.
Ранок почався ще до шостої. Місто тільки прокидалося, а я вже прокручував у голові план зустрічей.
Сьогодні мав бути складний день: вирішальні перемовини з інвесторами, погодження змін із місцевими підрядниками і — найвідповідальніше — презентація адаптованої частини проєкту міському департаменту архітектури.
Я вмикав себе на повну.
Кава — швидко.
Сорочка — інша, але знову біла.
План у голові — чіткий.
Усередині — спокій. І легке очікування.
Я відкрив телефон ще перед виходом. Не для пошти.
Щоб подивитися, чи є щось від неї.
Було.
Софія: