Розділ 29: Ми ще є.

— Софія:

Таксі зупинилося біля тротуару, і я швидко сіла на заднє сидіння, притиснувши до грудей сумку. Втома від робочого дня ще тягнулася в ногах, але всередині щось тремтіло — наче перед чимось важливим.
Дивилася у вікно: вогні міста ковзали повз, розмиті дрібними дощовими краплями, і здавалося, ніби світ пливе повз мене, а я — просто за склом.
Тарас — мій давній друг, і ми давно не бачились. Сьогодні я поспішала на його виступ. Він написав, що все почнеться трохи пізніше. Я встигала. І хоч мала б радіти, що вирвалася з буденності, всередині жила інша думка.
Про нього.
Про те, що ми сьогодні не зустрінемось. І як сильно мені хотілося б — просто побачити.
Я хотіла розповісти, як минув мій день. Про ту дівчинку на заході, яка боялася повертатися додому, бо там — байдужість. Я дивилась на неї і бачила себе — шістнадцятирічну.
Хотіла сказати, що знову пишу. Що наче набрала повітря після довгого занурення — і дихаю.
І що… я б дуже хотіла, щоб він поїхав зі мною на вихідні. До озера. Там буде мій день народження.
Я не хочу гучного святкування. Лише бути з тими, хто мені близький.
А він — близький. Як ніхто інший зараз.
Але ми не побачимось.
Після вівторкової вечері в мені лишилось щось тепле — і водночас гірке. Я не злилася. Просто чекала, що він скаже більше. Що пояснить, чому мовчав до самого кінця. Що запитає, як я.
І раптом подумала про інше.
Чому я сама нічого не сказала?
Чому не запросила його раніше. Просто — прямо.
Не сказала, що хочу, щоб він був поруч у мій день народження.
Я весь час чекала відвертості від нього.
А сама теж тягнула до останнього.
Мабуть, і мені потрібно вчитися говорити.
Не чекати, поки хтось здогадається.
 

— Куди саме вас? — озвався водій.
 

Я назвала адресу, трохи затинаючись.
У голові вже крутилася розмова, якої ще не було. Уявляла, як набираю його. Як питаю, чи він не зайнятий. Що ми зможемо відсвяткувати коли він повернеться.
«Хочу, щоб ти був поруч», — промовила подумки.
Дивилась у своє відображення у вікні й бачила не просто себе — а ту, яка вже не боїться сказати про свої бажання.
Телефон лежав у сумці.
Я не дістала його.
Поки що.
Концерт уже близько. Мене чекає музика. І хтось, із ким ми колись мовчки розуміли одне одного з півслова.

Приміщення було велике й напівтемне. Сцена ще порожня, але світло вже змінювалося — клуб готувався до вечора.
Я сіла ближче до стіни, за один із маленьких столиків збоку, обвела поглядом простір — і всередині все раптом затихло.
Було відчуття, ніби я от-от зустрінуся з частиною себе, яку давно не чула.
Я не бачила Тараса. Написала, що вже прийшла. Відповіді не було, але я й не чекала її одразу.
Його світ — сцена.
А мій — зараз спогад.
Ми познайомилися років п’ять тому. Тоді він грав на якомусь внутрішньому заході нашої компанії. Я ще працювала в тому місці, де багато всього ковталося й ховалося за усмішками.
Він був трохи грубий, втомлений, із розчаруванням в очах. Але за цим я бачила біль. І щось дуже людське.
Ми перетинались ще кілька разів — на інших вечірках, виступах. Одного разу я випадково стала свідком його сварки з дівчиною.
Вона була вагітна.
Я не мала бути там… але не пішла.
Після того концерту я підійшла до нього.
Велика кількість алкоголю вже була помітна в його діях. Він не тікав. І не замикався. Просто дивився на мене з тією прямотою, яка ламає будь-які захисти.
Виявилось, що та дівчина — його.
Вона не витримала.
А він — ледь тримався.
Після того він намагався викинути з життя все, що руйнувало його зсередини. А я… була поруч.
Не рятувала. Просто слухала. Просто не йшла.
Ми стали ближчими, ніж друзі.
Хоча ніколи не перетнули тієї межі.
Це було щось інше.
Тепліше. Чесніше. Наче він — брат, якого в мене не було.

А потім з’явився Роман.
І все ніби раптово змінилося.
Він одразу почав тиснути. Казав, що між жінкою і чоловіком не буває просто дружби. Що такі речі завжди закінчуються однаково. І що я маю вибирати.
І я… вибрала.
Мовчки. Без пояснень. Просто відійшла.
І мені досі соромно. Бо Тарас не заслуговував на це.
 Після розриву з Романом ми почали спілкуватися, але відчувалася напруга. Я не знала, як себе поводити. Робила вигляд, наче нічого не сталося, а він ніколи не вимагав пояснень чи вибачень.
З Тарасом ми бачилися кілька разів — швидка кава, короткі повідомлення, десь «як ти?».
Але я більше трьох років не була на його концертах.
І от — я тут.
У просторі, де його голос і музика завжди ставали трохи моїми.

Світло на сцені ставало глибшим, насиченішим. Простір навколо вже наповнився людьми — не тісно, але щільно.
Я не витримала — встала й підійшла ближче.
Мені хотілося бачити. Відчувати. Бути поруч — не з ним, ні. А з тим, ким він став.
Я зупинилася зліва від сцени, біля самого динаміка, де звук здавався трохи глухішим, зате емоції — гострішими. Повільно рухалась у такт музиці. І дивилась. На нього. На них.
Гурт був новий. І водночас — цілісний.
Позаду сидів барабанщик — високий, худорлявий, з темно-русявим волоссям, що спадало на очі. Але він, здавалося, зовсім не зважав на це.
Поруч — клавішниця: молода, з короткою стрижкою й у світлій сорочці. Її пальці легко ковзали по клавішах, ніби вона співала мовчки.
Лівіше — басист: невисокий, кремезний, з бородою й зосередженим, майже пронизливим поглядом.
Другий гітарист — у чорній футболці — виглядав так, ніби знав кожен звук напам’ять.
А посередині — він.
Мій друг.
Його силует був повністю у світлі.
Зараз він виглядав зовсім не так, як тоді, п’ять років тому. Темна сорочка навипуск, не застібнута до кінця. Трохи розпатлане волосся. Небритий — але доглянутий.
У ньому з’явилося щось доросле. Стримано-чоловіче.
Його постава не кричала — але впевнено тримала сцену.
А в очах… залишалося те, що пам’ятає, як болить.
Він співав. То тихіше, то гучніше.
Між піснями — жодного зайвого слова. Лише коротке «дякую» або м’яка посмішка.
Але в кожній пісні була правда.
І коли зазвучала нова мелодія, я одразу відчула — цієї ще не було.
Він не оголосив її.
Просто почав.