Розділ 26: Шепіт недільного ранку.

— Софія:

Ранок був таким самим, як і багато інших — тихий, звичний, із м’яким світлом, що пробивалося крізь штори.
Я прокинулася трохи пізніше, ніж планувала. Тіло ще пам’ятало вчорашнє тепло — сліди розмов, емоцій, вечора, що ніби залишився на шкірі й під повіками.
Я потягнулась до телефону, не очікуючи нічого особливого. Але повідомлення вже чекало:
 

Марк:

”Я біля твого будинку. Просто хочу побачити тебе. Хочу почати день з тобою. Якщо можна.„

Я застигла на мить. Подих ніби затримався десь між подивом і хвилею щастя, що раптово накрила мене з головою.
Швидко підвелася, не приховуючи усмішки, яку вже не могла стримати. Серце калатало гучніше за будь-який будильник.
Набрала відповідь:

”Заходь. Я рада, що ти тут.„

— Марк:

Я зайшов до квартири, не відводячи погляду від неї. Софія стояла в коридорі — ще трохи розкуйовджена після сну, в м’якому домашньому одязі, босоніж. Її очі були теплі й сонні, але усмішка — справжня, щира, така, що змушує серце стискатися й розширюватися водночас.
Я підійшов ближче, обережно, наче боявся зруйнувати крихкість цієї миті. Ледь доторкнувся до її обличчя, торкнувся щоки, провів долонею по спині, обіймаючи. Злегка схилив підборіддя до її чола.
Ми стояли мовчки — у моїх обіймах, просто дихаючи разом. Однією тишею, одним ранком. Ніби й не розлучалися зовсім.
 

— Я знаю… можливо, це не зовсім вчасно. Можливо, я прийшов занадто рано. Але я так хотів вдихнути твій аромат ранку. Просто побачити тебе. Почати цей день з тобою — хоча б на кілька хвилин. У твоєму світлі.
 

Вона нічого не сказала. Просто залишилася в моїх руках, притулившись обличчям до моїх грудей.
 

На кухні ми сиділи один навпроти одного.
Я спостерігав за нею: як вона прибирає пасмо волосся за вухо, як її зелені очі вдивляються в саму глибину моєї душі, як пальцями легко постукує по столу в ритм якоїсь улюбленої пісні, що грала десь у її голові.
Вона ловила мій погляд.
А я навіть не намагався приховувати, що дивлюся на неї так, ніби хочу запам’ятати кожну рису. Кожну веснянку.
 

— Я дуже рада, що ти приїхав. Мені так добре, коли ти поруч, — сказала вона тихо, не піднімаючи очей.
Я усміхнувся.
— А мені з тобою… Я справді дуже скучив. Не міг дочекатися ранку, щоб просто побачити тебе.

Я провів пальцем по її руці, і вона ледь помітно здригнулася. Я відчув це — той самий тихий струм, що проходить між нами від найменшого дотику.

На кухні пахло кавою і тостами. Софія сиділа, підібравши ноги на стільці, загорнута в мою теплу кофту. Я нахилився до кавомашини, додаючи трохи молока в каву — хоч так подбати про неї цього ранку.
 

— З понеділка у нас буде шалений тиждень, — усміхнулась вона, тримаючи тост у руках. — Декілька нових програм, презентація, ще якась інспекція. І діти. Діти — це взагалі окрема планета.
 

Я підійшов до неї, подаючи чашку.
 

— А тобі треба підтримувати баланс на цій планеті.
 

Вона всміхнулась, опустивши погляд. Було щось незвично м’яке в цій миті.
 

— Я так рада, що ти тут, — прошепотіла вона. — Справді. Бо завтра все знову почнеться. А сьогодні… сьогодні я просто насолоджуюсь тим, що ти на моїй кухні. Треба все детально запам’ятати, щоб потім згадувати, коли тебе не буде поруч.
 

Я наблизився, поцілував її в маківку, потім притулився до стільниці навпроти.
 

— Я можу бути на твоїй кухні щоранку. Просто скажи.
 

У цей момент у коридорі з’явилась дівчина. Вона стояла трохи заспана, волосся зібране абияк, у футболці з написом “Nothing makes sense before coffee”.
 

— Гей, — промовила вона хрипло. — Я чую запах кави і цікавих розмов… і не знаю, що з цього більше змусило мене встати.
 

Усі троє засміялися. Софія підвелася, підійшла обійняти подругу.
 

— Іди, сідай, зараз зроблю тобі щось смачненьке.
 

Софія нас представила, а я вже діставав ще одну чашку для дружніх посиденьок.
 

— У нас тут кафе зранку відкрили, — жартома підморгнув я Вікторії. — В асортименті: кава, тости і ранкові жарти.
— Ідеально, — сказала Вікторія, сідаючи поруч. — Я беру все. Особливо тепло душевної компанії.
 

Простір наповнився затишком — троє людей за одним столом. Троє з різним досвідом, різними життями і мріями. Але зараз — у спокої, у простій розмові за сніданком.

Софія поглянула на мене — і я раптом усвідомив, що цілий день ловив її погляди.
У них був спокій. Вдячність. І те тихе тепло, яке було між нами весь цей день.
Я нічого не сказав.
Лише подумав:
Якщо так виглядає дім — я хочу повертатися сюди знову і знову.