Розділ 24: Коли знаходиш правду в собі.

— Софія:

Четвер був звичним.
Я багато писала. Знала, що він зайнятий роботою. Ми не бачилися. Але його присутність відчувалася навіть на відстані.
 

Увечері ми говорили телефоном.
Недовго. Просто — як пройшов день, чи все добре. Легкі розмови, без зайвих слів.
Ми не говорили про той вечір.
Про поцілунок.
Про те, що між нами щось змінилося.
Але це відчувалося.
У тому, як я чекала на його дзвінок.
У тому, як його голос раптом ставав тихішим, теплішим.
У тому, як після розмови мені ще довго не хотілося класти телефон.
 

П’ятниця минула швидко. Робота, короткі листування, думки, які знову й знову повертали мене до того вечора.

 Увечері ми знову поговорили — так само просто, ніби нічого особливого не сталося.
Але я відчувала: всередині щось змінилося.
У п’ятницю я заснула з думкою про нього.
 

Ранок суботи зустрів мене тишею, що здавалася надто гучною.
Я майже не спала. Тіло було стомлене, але не знаходило спокою — думки постійно повертали мене туди: у вечір середи, у світло зали, у запах його парфумів, у тепло його рук, у шепіт на терасі, у дотики, які досі жили на шкірі.
 

Уперше за довгий час я не відчувала сумнівів.
Не було внутрішніх питань.
Не було страху.
Було тільки відчуття, ніби пазл нарешті став на своє місце.
 

Щось у мені змінилося назавжди.
І справа була навіть не в словах, не в поцілунках, не в близькості фізичній. Насправді я ще ніколи не відчувала нічого настільки глибокого без інтимності в її звичному сенсі.
Я думала, що знаю, що таке пристрасть.
Що знаю, як це — любити.
Але такого, як із Марком, не було ніколи.
Це було більше. Інакше.
У погляді.
У його присутності поруч.
У тому, як його пальці торкалися моєї руки в залі.
Як він говорив ті слова, що пробирали до найглибших шарів душі.
У спокої його голосу, в якому жила впевненість і тиха пристрасть.
І в тому, що він бачив усе — мій біль, мою силу, мене справжню.

Я сиділа, загорнувшись у плед, з чашкою недопитої кави, яка давно охолола, й розуміла: я кохала раніше. Віддавала себе — час, серце, тіло. Але такого, як із Марком, не було.
Це почуття не потребувало доведення.
Саме тому поруч із ним було так спокійно. І внутрішній голос, що завжди шукав відповіді, нарешті затих — бо поряд був той, хто чув навіть без слів.
 

Мене вирвав із роздумів дзвінок.
«Вікторія», — висвітилося на екрані, і я відчула, як щось тепле торкнулося мого серця.
 

— Привіт, сонечко. Ну що, все в силі на сьогодні? Я приїду після обіду, десь на третю-четверту. Малого лишаю мамі, візьму щось смачне до чаю.
— Так, звісно. Я вже дуже скучила, — усміхнулася я. — Буду чекати.
 

Ми ще трохи поговорили — простими, звичними словами, що лягали м’яко, як плед на плечі.
Коли дзвінок завершився, у повітрі залишилося відчуття тепла — майже як після обіймів.
 

Я поклала телефон поруч, поглянула у вікно.
А потім — майже інстинктивно — знову взяла його до рук.
Відкрила діалог із Марком.
На мить затримала подих — і пальці самі почали набирати:
 

” Я не знаю, що ти зараз робиш. Але знаю, що ти десь там — поруч у мені.
Я просто хотіла сказати: це відчуття — бути частиною твого простору, твоїх поглядів і дотиків — залишилося зі мною. „

Я перечитала повідомлення.
Нічого зайвого.
Нічого надто гучного.
Усе — чесно.
 

Натиснула «надіслати».
А потім обійняла себе за плечі — так, як він робив того вечора.
Наче згадуючи.
І дозволила собі ще трохи побути в цьому відчутті.

— Марк:

Було близько десятої. Я щойно завершив відеозустріч з партнерами з-за кордону — складна розмова: графіки, цифри, дедлайни, питання, на які поки що не було однозначних відповідей. Попереду — ще кілька перемовин, планування зустрічі з клієнтом і нові технічні обговорення.
 

Я зітхнув, потягнувся за чашкою кави, коли телефон тьмяно завібрував під папкою з документами. Не думаючи, розблокував екран — і завмер.
 

“Я не знаю, що ти зараз робиш…”
 

Очі пробіглися по тексту — і ніби в повітрі щось змінилося. 

Шум офісу став приглушеним, голоси навколо — далекими. Наче час на мить зупинився.

Лише вона. Її слова. Її голос у моїй свідомості. Її образ, що ожив у пам’яті: ті погляди, дотики, запах, її хода, як вона сміялася, як швидко дихала, коли я наближався.
Я провів долонею по обличчю, стиснув щелепу.
Ну як тепер зосередитись? Як думати про роботу, коли тіло пам’ятає її?
Я навіть не став довго чекати. Пальці самі відкрили поле для відповіді.
 

“Ти знала, як виглядала в той вечір, правда?
Ця чорна сукня досі не виходить з моєї голови. Твої ноги, ці лінії — не дають мені спокою. Я закрив очі вночі — і побачив тебе. Не просто ту жінку, яку хочу тримати поруч. А ту, яку хочу тримати всередині. У шкірі. У думках. У диханні.
Якщо ти ще не знала — ти мій спокій і моя лють водночас. Мій дім і моє бажання. І я чекаю, коли знову зможу побачити тебе.
І так, я не просто думаю про тебе. Я хочу тебе.”
 

Я не перечитував. Не правив.
Лише на мить зупинився. Подумав, чи не забагато. Чи не занадто відверто. Можливо, це краще було б сказати, дивлячись їй в очі. Торкаючись.
Але це була правда.
Я натиснув «відправити» — і видихнув.
На кілька секунд просто відкинувся на спинку крісла.
Бо думки вже були зовсім не про роботу.
Хотілося побачити її.
Не між дзвінками.
Не на кілька хвилин.
А так, щоб не поспішати.
Щоб поруч були тільки ми.

— Софія:

Я щось перебирала на кухні — то мила чашку, то протирала стіл, то раптом згадувала про повідомлення, яке ще не надіслала подрузі. Усе здавалося звичайним, буденним, але в голові крутилися обривки того осіннього вечора — його погляд, дотик, голос, який і досі вібрував десь у грудях, там, де ставало тепліше від самого згадування.
Телефон тихо завібрував на столі.
Я кинула швидкий погляд — Марко.
Іще не відкривши повідомлення, вже затримала дихання. А коли прочитала — стало гаряче.
Серце загупало десь аж у вухах.