Розділ 23: Між сьогодні і завтра.

— Софія:

Я заченила двері.
Замок клацнув — ніби крапка в кінці довгого речення.
Я притиснулася до дверей і повільно ковзнула вниз,
наче все, що досі тримало мене на ногах, залишилося там, зовні.
Я торкнулася пальцями губ — повільно, обережно,
наче перевіряла, чи це справді сталося. А потім — шиї.
Туди, де досі жила його присутність.
 

І раптом пам’ять повернула мене далеко назад.
До того літа.
До бабусиного села.
До вечора біля озера.
Ми стояли на вузькому дерев’яному місточку. Я — попереду, а Марк обіймав мене ззаду, притискаючи до себе.
Він часто так обіймав мене — і ми могли просто стояти, дивлячись в одному напрямку.
У цьому було щось особливе. Наче ми вже тоді були на одній хвилі.
Він нахилився до мого вуха і тихо сказав:
 

— Промінчику… я не хочу, щоб це літо закінчувалося.
 

Я пам’ятаю, як усередині щось здригнулося.
Я повернулася до нього, а він обережно взяв моє обличчя в долоні.
Спочатку провів пальцями по щоках. Повільно, уважно. А потім — вперше торкнувся тієї маленької родинки біля кутика моїх губ.
Його погляд тоді був зовсім інший — серйозний, трохи розгублений.
І вже за мить він поцілував мене. Наш перший поцілунок. Я пам’ятаю його до найменших відчуттів.
Теплий. Невпевнений. Трохи тремтливий.
І водночас — такий справжній.
А потім минули роки.
І коли я зникла з Маркового життя, я ще довго поверталася думками до того вечора.
До його рук.
До його голосу.
До того поцілунку.
Іноді ловила себе на тому, що уявляю, яким би він був — наш наступний поцілунок, якби ми колись зустрілися знову.
 

І сьогодні… Це сталося.
Коли його губи торкнулися моїх, я відчула майже те саме. Ту саму хвилю, але сильніше.
Те саме тепло, яке піднімається десь ізсередини.
Наче час зробив коло і повернув нас у ту саму точку.
Я була жінкою, яка відчуває.
І вперше — не боялася цього.

— Марк:

Я повернувся додому далеко за північ.
Місто вже спало. Вогні у вікнах мерехтіли рідко, тиша висіла в повітрі, мов легкий дим після багаття.
Я зачинив двері, повільно зняв піджак і кинув його на спинку стільця.
Світла не вмикав — не хотів порушувати цю крихку тишу.
Сів на край ліжка, сперся ліктями на коліна. Наче людина, що несе в собі щось надто велике.
Перед очима знову з’явилася вона.
Її очі.
Її усмішка.
Я пам’ятав її губи, коли торкався їх пальцями. Її спину під моєю долонею. Її шию — теплу, з легким запахом квітів і чогось дуже її. Її тіло — живе, чутливе, напружене в моїх руках.
Я провів рукою по обличчю.
Ніби хотів стерти напругу.
Або навпаки — краще все запам’ятати.
 

Як я її відпустив?
Це питання поверталося знову і знову.
Я просто хотів дати їй простір.
Не тиснути. Бути уважним.
Але всередині щось бунтувало.
Та частина мене — гаряча, чоловіча, нетерпляча — не могла зрозуміти, як моє тіло погодилося відступити.
Як руки змогли її відпустити.
 

І саме тоді я згадав її слова.
Вона просила не говорити про завтра.
Просто бути поруч сьогодні.
Я розумів її.
Вона боялася дивитися занадто далеко.
Але хтось із нас мав дивитися.
Якщо вона хоче жити сьогодні — нехай.
Я подбаю про завтра.
 

Їй не обов’язково планувати майбутнє.
Достатньо просто кожного дня бачити мене поруч.
 

«Ти не просто мій промінчик…
Ти мій маяк. Моє світло. Мій дім.»
Я повторив ці слова подумки. Вони були правдою. Майже молитвою.
Це був найкращий вечір за останні кілька років.
Я хочу бути з нею. Не тільки сьогодні. Кожного дня.
 

Я вийшов на балкон і вдихнув ніч. Повільно.
Десь далеко мерехтіли вогники міста — такі самі, як ті, на які вона дивилася з тераси.
Вона вже була зі мною.
Навіть якщо зараз — не поруч.
Я сперся руками на холодний метал поручнів, стискаючи пальці сильніше. Бо всередині все пульсувало — бажанням, страхом, ніжністю.
Вона не просто пробудила щось у мені.
Вона повернула до життя частину, яку я давно поховав.
І я знав: це тільки початок.