Розділ 21: Передчуття.

— Софія:

Після довгого блоку ранкових зустрічей я нарешті зайшла до кафетерію в центрі.
Там завжди пахло свіжою кавою й випічкою, а ще — було затишно.
Я замовила звичний сендвіч із хумусом та каву. Сіла в куточку біля вікна й на мить заплющила очі.
 

Спогад про вчорашній вечір повернувся раптово.
Як Марк підійшов ближче під музику. Як його руки обійняли мене ззаду — ніжно, впевнено, так, ніби це було найприродніше у світі.
Я пам’ятала його голос біля самого вуха. Його тепло за спиною.
І те дивне, сильне бажання, яке тоді на мить піднялося всередині — обернутися, подивитись йому в очі й поцілувати.
Я не зробила цього.
Лише глибше вдихнула й притулилась до нього, дозволивши тому моменту просто бути.
Я ледь усміхнулась, згадуючи це, і тільки тоді згадала про телефон.
На екрані світилося одне непрочитане повідомлення.

Від: Ірина (дружина Андрія)
 

“Доброго дня, Софіє. Я подумала, що ви з Марком могли б, за бажанням, приєднатися до нашого благодійного заходу — він буде в середу ввечері.
Це невелика зустріч для партнерів, волонтерів і тих, хто працює з соціальними ініціативами.
Буде фуршет, кілька виступів і трохи музики наприкінці.
Ми з Андрієм будемо раді бачити вас обох.”
 

Я ще кілька секунд дивилася на повідомлення.
Пальці завмерли над екраном — не знала, що відповісти.
Зробила ковток американо.
У грудях стало тепло — від простоти цього запрошення. Не як обов’язок, а як можливість. Провести вечір із сенсом. Побачити Марка.
Хоч я і намагалася тримати відстань, мене тягнуло до нього сильніше, ніж я була готова визнати.
І ще було приємно відчувати, що мене запросили на такий захід.
Що я — частина цього кола. Людина, яка має право бути тут.

 

Вечір прийшов непомітно.
Я сіла на ліжко, закинувши ноги під плед. Поряд лежав ноутбук — щойно завершила планування заходу, який мав відбутися в центрі вже за два тижні.
День був насичений, але не важкий — просто багато всього: облич, розмов, питань, організації.
Телефон лежав на тумбі, а повідомлення від Ірини ще довго не йшло з думок.
Я відповіла ще вдень:
 

“З радістю приєднаюся.
Сподіваюся, Марк теж зможе — ми напишемо, коли точно знатимемо.
Дякую вам за запрошення.”

Я знайшла в контактах його ім’я.
Серце стиснулося м’яко — не тривожно, а… хвилююче.
Натиснула «виклик».

— Привіт, — мій голос прозвучав тихо, майже сонно. — Як твій день?
 

Я зробила коротку паузу, відчуваючи, як усередині з’являється тепло.
 

— Я сьогодні думала про тебе, — додала повільно, дозволяючи словам лягати туди, де було спокійно.
— Мені написала Ірина. Запросила на благодійний вечір у середу.
 

Я усміхнулась, дивлячись у вікно.
 

— Якщо ти не зайнятий… я була б дуже щаслива, якби ти пішов зі мною.
 

Тиша з іншого боку була не порожньою.
Вона була тихою й ніжною — ніби усмішка.
Можливо, він уже знав свою відповідь ще до того, як я подзвонила.

З того дня між нами з’явилося маленьке правило.
Перед сном — навіть якщо день був довгим і виснажливим — ми домовилися телефонувати одне одному.
Іноді лише на кілька хвилин. Іноді просто сказати: «Добраніч».
Не для довгих розмов.
Просто щоб почути голос.
Спитати, чи все гаразд.
І відчути, що десь там є людина, яка думає про тебе.
Той, хто лягав спати першим, набирав іншого.
Хоча чомусь я відчувала, що Марк телефонуватиме частіше.
 

У вівторок увечері я повільно пригасила світло в кімнаті.
Лише настільна лампа кидала теплу пляму на ліжко й ковдру.
Я вже перевірила всі замітки, поставила нагадування на завтра й навіть обрала, що вдягну зранку.
Залишалось просто… заснути.
Аж раптом телефон тихо загорівся в темряві.
Марк.
Я посміхнулась сама до себе, ковзнула пальцем по екрану й притулила телефон до вуха, вкриваючись пледом до підборіддя.
 

— Привіт, — пролунало майже одночасно з обох боків.
— Не спиш? — запитав він тим м’яким тоном, у якому навіть крізь динамік відчувалась усмішка.
— Уже збиралась. Але… не змогла не відповісти.
А ти чому не спиш? Я думала, у тебе режим, — піддражнила я.
— Я уявляв, — сказав він після короткої паузи. — Як ми зайдемо туди разом.
Я — у костюмі… а ти — така красива, що я, мабуть, втрачу дар мови.
 

Я тихо засміялась.
 

— Що, навіть твої офіційні фрази не врятують?
— Не впевнений, — усміхнувся він. — Можливо, я просто весь вечір буду посміхатись.
— Це небезпечно, — піддражнила я. — Бо тоді я буду зачарована твоєю посмішкою і зовсім не зможу зосередитись на тому, що відбувається.
 

Він тихо засміявся.
 

— Можеш бути зачарована, — сказав він м’якше. — Я не проти. Хай це буде наш маленький секрет того вечора.
 

Після короткої паузи він додав уже спокійніше:
 

— Але чесно… я радий, що ми підемо разом.
 

Я притихла. Пальці мимоволі погладжували плед.
 

— Я теж рада, — тихо сказала я. — Що ти будеш там зі мною.
— Ще майже доба чекати, — зітхнув він. — А я б уже зараз хотів опинитись у завтрашньому вечорі.
 

Я посміхнулась.
 

— Не поспішай. У нас ще все попереду.
 

Він тихо видихнув.
 

— Добре. Я почекаю.
 

Кілька секунд ми просто мовчали, слухаючи дихання одне одного.
 

— Тоді йди відпочивай, — м’яко сказав він. — Добраніч, мій промінчику.
— Добраніч, Марку.

Середа, ранок.
Кухня ще була напівтемна, але вже пахла кавою.
Я стояла босоніж у довгій сірій футболці й нарізала грушу до вівсянки.
На підвіконні повільно холов чай, а поруч лежали акуратно складені речі:
сукня, туфлі, сережки, клатч.
Я готувалася одразу — і на день, і на вечір. Хотіла після роботи лише забігти додому на кілька хвилин: перевдягнутись, вдихнути — і вийти.
Поки вівсянка настоювалась, я переглянула список справ, заглянула в робочий чат — нічого термінового. Це заспокоювало.
Сіла за стіл, притулившись плечем до прохолодної стіни, і на мить завмерла.