Розділ 20: Якщо ти залишишся.

— Марк:

Ми звернули з головної дороги на територію великого парк-резорту, де все вже вирувало життям. Машини стояли в кілька рядів, охорона координувала в’їзд, а здалеку лунала музика. Над входом висів банер із логотипом компанії та написом:

«День відкритих дверей: разом ми більше, ніж бізнес.»
 

Я зупинив машину, і ми на мить мовчки вдивлялися в те, що відкривалося перед нами.
 

— Ого… — тихо сказала вона. — Я чомусь уявляла щось… менше.
— Я теж, — зізнався я, вимикаючи двигун. — У презентації це виглядало як «невелика зустріч на природі». А тут… схоже на фестиваль.
 

Ми вийшли з авто. Сонце ще стояло високо, і повітря було теплим — із запахом свіжоскошеної трави, диму з мангалу й чогось солодкого, наче карамель.
 

— Ти точно хочеш залишитися тут просто другом? — усміхнулася Софія, дивлячись на мене з-під брів.
— Що, думаєш, я заманив тебе сюди, щоб познайомити з усіма колегами й завоювати довіру через цукрову вату? — пожартував я.
 

Хоча всередині відчував легку напругу — я справді не очікував такого масштабу.
 

— Здається, ми потрапили на корпоратив року, — сказала вона, глянувши довкола. — То що далі?
— Давай трохи оглянемо територію. Заодно розімнемо ноги після дороги. А там уже імпровізуватимемо.
 

Софія кивнула й, проходячи повз, легко зачепила рукою моє передпліччя.
Ми рушили вперед — назустріч музиці, сміху й пригодам, які тільки починалися.

Коли ми зайшли на територію, Софія трохи сповільнила крок — ніби хотіла роздивитися все навколо: людей, простір, кольри.
Я йшов поруч. Не торкався — просто був близько.
 

Проєкт дихав масштабом. Нові будівлі, парк, майбутнє озеро. Місце, де хотілося б жити, а не просто мешкати.
 

— Це буде щось неймовірне, — сказав я. — Ми хочемо, щоб людям тут хотілося бути.
 

Вона мовчала, уважно слухаючи.
Її тиша була участю.
 

— Там буде зона для дітей, майстерні… Назви ще не маємо. Якщо щось вигадаєш — поділись, — усміхнувся я.
 

Вона відповіла поглядом.
Назустріч нам вийшли хлопці з технічної команди. Один із них — Ігор — привітався:
 

— Ого, сьогодні з гостею?
— Це Софія, — коротко відповів я.
— Приємно! Тут є на що подивитись. Зустрінемось пізніше — усміхнувся він і пішов далі.
— Ти справді цим живеш, — тихо сказала Софія, коли ми знову залишилися удвох.
— Так.
 

Моя рука ковзнула трохи ближче до її — не торкнувся, просто опинився поряд. І вона не відступила.
 

Ми зупинилися біля дерев’яного барного столика, трохи осторонь від натовпу.
Навколо — гамір, сміх, діти тягли батьків до надувного лабіринту, неподалік хтось уже кидав фрізбі.
Попри все це, тут було якось спокійно — дихалося легко.
 

— Бачу, у тебе тут ціле місто, — сказала Софія з усмішкою.
— Може, й так, — відповів я, оглядаючи територію. — Але все одно дивлюся лише на тебе.
 

Вона ніяково усміхнулась і опустила погляд, ніби не знала, що відповісти.
 

— Хочеш чогось випити?
— Лимонад — це завжди чудова ідея, — її усмішка стала ширшою.

Ми просто стояли, насолоджуючись теплими сонячними променями.
Я дивився на неї — вона ніби світилася зсередини. І цього було достатньо, щоб мій пульс пришвидшився.
 

— Марку! — позаду пролунав знайомий голос. — А ти все ховаєшся!
 

Я обернувся — до нас ішов Олег, архітектор із моєї команди. Людина-енергія, завжди з жартом на язиці.
 

— Привіт, Олеже, — усміхнувся я, неохоче відводячи погляд від Софії. — Ми ще навіть не намагалися ховатися.
— Та я ж бачу! — Олег перевів погляд на неї. — А ця чарівна дівчина точно не з нашого офісу?
— Ні. Це Софія, — коротко відповів я після паузи. — Моя… давня подруга.
— Дуже приємно, Софіє! Я — Олег. У Марка, між іншим, завжди були хороші друзі. Навіть занадто хороші, — підморгнув він.
 

Я нахилився ближче до Софії й тихо сказав:
 

— Не хвилюйся, він той ще базікало.
— Ну що є — то є, — театрально приклав руку до серця Олег.
 

Софія засміялася — легко й щиро, без жодного напруження.
 

— Мені дуже приємно познайомитися з колегами Марка. Про його професійну сторону мені відомо небагато, — сказала вона.
— Ну, тоді ви прийшли в правильне місце! — підхопив Олег. — До речі, готові приєднатися до командного квесту? Марк, твоя команда вже чекає на героя!
— Та ти ж знаєш, я завжди з вами, — відповів я з усмішкою. — Хоч і не впевнений, що сьогодні буду на висоті.
 

Я перевів погляд на Софію.
Її усмішка підказувала: сьогодні буде весело.
Ми рушили ближче до натовпу.

У повітрі вже лунав голос ведучого, сміх, хтось знімав куртки й кофти, готуючись до змагань.
Я помітив, як Софія також зняла светр й заправила пасмо волосся за вухо. Вона виглядала невимушено й легко — і саме тому ще більш привабливою. А я, стоячи поруч, відчував не просто гордість, а щиру радість. Вона вже ніби стала частиною мого світу.
 

— Наші три команди сьогодні боротимуться за найжаданіший титул — «Королі осені!» — урочисто оголосив ведучий. — І перший конкурс має горду назву: «Пронеси яйце — і не втрать гідність!»
— О ні… — пробурмотів я, глянувши на Софію.
— Так, — усміхнулась вона, вже входячи в азарт. — Занадто пізно відступати.
 

Нам видали пов’язки. У нашій команді були технічний працівник із бородою на ім’я Назар, Олег і дівчина з HR, яка безперервно фотографувала все, що відбувалося.
Софія швидко влилася в компанію — кинула кілька влучних жартів, підтримала учасників і з ентузіазмом підстрибнула на старті.
Я дивився на неї й ловив себе на думці: чи бачив я її колись такою?
Сміх — глибокий, щирий, з живота.
Очі — палаючі, запальні.
Не контрольована краса — жива, легка і справжня.