Розділ 19: Шлях до відчуттів.

— Марк:

Я прокинувся трохи раніше за будильник. Світло за вікном було ще м’яке — те, що тільки-но прокидається разом із містом. Я на хвилину завмер, лежачи в ліжку, прислухаючись до тиші й до очікувань нового ранку. Потім повільно підвівся і пішов на кухню варити каву.
Сьогодні був день, на який я чекав. Я просто хотів знову побачити її. Після кількох днів переписок хотілося бути поруч, відчути, що це не просто слова на екрані. 

Я ловив себе на тому, як під шкірою рухається приємне хвилювання — ніби щось дуже правильне вже наближається.
Я обрав джинси, просту футболку, накинув куртку — початок вересня вже нагадував про себе свіжістю. Усе було невимушено, але з думкою про неї.
Перед виходом глянув у дзеркало і тихо сказав сам собі:
 

— Спокійно. Це ж просто субота. Просто прогулянка.
 

На годиннику була 9:12, коли я вийшов. У руках — пляшка води, маленький пакунок із солодощами на сніданок і термочашка з кавою, яку зробив і для неї.
Здавалось, вона могла забути поснідати.
А я… просто хотів подбати.

Дорога була неспішною. Я опустив вікно, вдихаючи свіже осіннє повітря. Місто ще не встигло зануритися в суботню метушню, тому їхати було легко.
Коли наблизився до її дому, серце стукнуло трохи швидше. Я припаркувався навпроти, заглушив двигун і ще хвилину лишався в машині.
Вийняв телефон, написав:
 

“Я на місці. Твоя кава чекає :)”
 

Поглянув на будинок — очі шукали її силует. Я дуже хотів, щоб сьогодні їй було добре. Щоб було по-справжньому легко і весело.
Вийшов з машини, обперся об дверцята, склав руки на грудях. І поринув у спогади.
 

***Колись я вже так стояв. Тільки мені було п’ятнадцять, а їй — трохи менше. Я чекав біля воріт будинку в селі, тримаючи в кишені зіжмаканий список продуктів, які мама просила купити на базарі. Хотілося взяти її з собою.
 

— Ходім разом, — сказав тоді, намагаючись звучати байдуже. — Бо не знаю, коли ще зможем прогулятися без малого.
 

Вона лише кивнула, але в її очах блиснуло те саме світло, що й тепер — трохи смішливе, трохи доросле.
Ми йшли довго — базар був аж за полем. Пам’ятаю, як дорога вигиналася між соняшниками, як трава щипала щиколотки, як вона розповідала щось про бабусю чи про книжку, яку читає, а я мовчав і просто ловив її голос.
На базарі я купив їй солодку грушу — найкращу, яку знайшов. І лимонад у зеленій скляній пляшці. Вона нічого не просила, але так зраділа — як дитина. І тоді я вперше промовив:
 

— Ти — як промінчик.
— Який ще промінчик? — здивувалась.
— Такий, що з’являється, коли думаєш, що вже хмарно, а раптом бачиш світло. Не яскраве, але тепле.
 

Вона лише усміхнулась і більше нічого не сказала.
З того дня я завжди пам’ятав її погляд. І слово «промінчик» було тільки про неї.***
 

Десь глибоко в животі затремтіло знайоме хвилювання — те, що виникає перед чимось важливим. Я раптом зрозумів, як сильно мені не вистачає її поруч.

Минуло хвилин десять, можливо більше. Я вже збирався написати їй ще раз, як почув кроки. Софія виходила з під’їзду. 

Моє дихання на мить завмерло.
Кросівки. Світлі джинси. Оверсайз-светр смарагдового кольору, що м’яко лягав на її фігуру, ніби обіймаючи. Волосся — розпущене, легкими хвилями спадало на плечі.
Вона не мала нічого показного — і саме в цьому була вся її краса. Така справжня, від якої не хочеться відводити очей.
Я відчув, як кутики губ самі піднімаються в усмішці.
 

— Привіт, промінчику, — сказав я, коли вона підійшла ближче. — Кава ще гаряча. Я теж зігрівся, щойно тебе побачив.
 

Вона посміхнулась, і легкий рум’янець торкнувся її щік. Мені подобалось бачити, як вона трохи ніяковіє. Це було так природно і ніжно.
 

— Можемо їхати, — сказала вона легко.
 

І в цю мить я був абсолютно певен: день уже вдався.

Їхали не поспішаючи. В машині тихо грала музика. Я простягнув їй термос із кавою і пакунок, який підготував заздалегідь.
 

— Це для тебе. Можливо, ти не встигла поснідати.
— Дякую. Дійсно, зранку не завжди встигаю щось перекусити, — вона трохи ніяково відвела погляд, але щира усмішка розквітла на її ніжних вустах.
— Як пройшов семінар? — запитав я, глянувши на неї краєм ока.
— Дуже живо, — вона злегка засміялась. — Ми виїжджали з групою молоді, у яких непрості сімейні обставини. Проводили тренінги, слухали їх. Іноді було важко. Але й дуже важливо.
— Ти на своєму місці. Це відчувається по тому, як ти розповідаєш. І видно в очах.
Софія посміхнулась, дивлячись у вікно.
— А в тебе як? Ти щось казав про новий об’єкт?
Я кивнув, трохи звівши брови.
— Так. Центр творчості у нашому селищі. Колись там був Будинок культури, але він стояв закинутий роками. Зараз ми плануємо створити щось особливе — місце, куди діти самі захочуть повертатися.
— Звучить натхненно, — сказала вона. — Я б і сама туди ходила. Дякую, що поділився. Твої очі теж світяться, коли ти говориш про роботу.
 

Я дивився на дорогу, але посмішка не сходила з мого обличчя. Хвилювання поволі розчинилося. Поруч із нею було так спокійно, ніби я на мить повернувся в дитинство — у ті теплі літні дні, коли просто добре.

— Софія:

Марк завжди тримався впевнено. Без напруження, без різких рухів — але в кожному його жесті відчувалась зібраність. Так, ніби він точно знає, що робить і куди веде.
Я помітила це ще давно. Я ніколи не чула від нього, що він за щось хвилюється чи чогось боїться. Навіть коли щось його турбувало — він тримав це в собі. Поряд із ним завжди відчувалася дивна рівновага. Спокій, який передається без слів.
 

Я краєм ока спостерігала за ним.
Не треба було дивитися прямо — я відчувала його присутність усім тілом.
Від відчиненого вікна легкий вітерець трохи куйовдив йому волосся. Його обличчя було трохи втомленим, але красивим. Чітка лінія підборіддя, легка щетина, кутик рота, який напружувався, коли він мовчав. Його руки — засмаглі, сильні, але в одночас теплі на вигляд.
Я не знаю, чому мене так тягне до нього. Не лише тілом — хоча тіло теж реагує. Більше — тим, як поруч із ним стихають усі мої страхи.