Розділ 18: До чого я готова?

— Софія:

П’ятниця видалася довгою, але спокійною.
Після роботи я пішла знайомим маршрутом — туди, де вже вдруге за тиждень намагалася розкласти думки по місцях.
Я знову зайшла у знайомий кабінет — простір із м’яким світлом, ароматом жасминового чаю і спокоєм.
Цього разу всередині було щось інакше. У погляді — спокій. У думках — певність.
 

— Сьогодні, мабуть, буде щось приємне, — усміхнулась я, сідаючи.
— Це чудово. Я вас слухаю, — кивнула Олена.
 

За вікном мрячив дощ, і проміння лампи лягало на стіл теплим відтінком, як спогад.
Я вдихнула й почала:
 

— Роман був значно вище по статусу. Завжди зібраний, точний, у костюмі. Недосяжний — принаймні, мені так здавалося.
Але я помічала дрібниці. Саме вони робили його ближчим.
 

Я мимоволі усміхнулась, згадуючи це.
 

— Завжди ідеальний: зачіска, годинник, запах парфуму. Але при цьому — не забував принести каву, нагадати, що час обідати. Подарувати мені усмішку.
— Що ви тоді відчували? — запитала Олена.
— Що я помітна. Що хтось справді хоче, щоб мені було добре. Не через щось. Просто так. Це було… ніжно.
І, напевно, саме тоді все почало розгортатися.
— Ви пам’ятаєте момент, коли зрозуміли, що закохуєтесь?
 

Я кивнула. Усміхнулась, хоча в цій усмішці жила туга.
 

— Концерт. Я давно мріяла піти, але не складалось. А він просто сказав: «У мене є сюрприз».
Людей було багато, гамірно. Але коли він тримав мене за руку, здавалось, що весь світ стишився.
Коли натовп був щільним — прикривав. Коли музика ставала гучнішою — нахилявся й говорив щось тихо, майже на вухо.
Його голос був іншим — м’яким, теплим. Може, трішки по-власницьки, але без тиску.
Зараз я розумію, що іноді варто звертати увагу на такі слова. Особливо якщо вони повторюються.
Але тоді мені здавалося, що це просто турбота.
 

Я заплющила очі, ніби знову була там.
 

— Він сказав: «Мені подобається, коли ти усміхаєшся. Хотів би бачити це частіше. І щоб ця усмішка була тільки для мене».
А потім — жарт про співака й “ефектні штани”. Ми сміялися.
Того вечора я не була “офісною працівницею”, не “та, що мусить бути практичною”, як казала мама.
Я була просто Жінкою. І йому це справді подобалось.
 

Олена мовчала, даючи простір.
Я подивилась у чашку з чаєм і тихо додала:
 

— Думаю, я тоді була щаслива. І довго вважала, що вигадала ці почуття. Але ні. Все було по-справжньому. Принаймні тоді.

Увечері в кімнаті було напівтемно. Лише торшер у кутку кидав тепле світло на стіл, де лежав зошит. Я сиділа, загорнувши ноги в плед, із чашкою чаю, що давно охолола. Слова не складалися в речення. Я просто слухала тишу — і себе. За вікном тихо барабанив дощ.
Так, я дійсно його любила. Не просто захоплення — це було глибше. Я довіряла, захоплювалась, із повагою дивилась, коли він щось пояснював, коли вмів слухати. Його погляд, увага, піклування — усе це робило мене щасливою. І ще — тоді я любила себе. Відчувала, що зростаю поруч із ним.
Втратити це було боляче. Не тому, що він зник, а тому, що з ним пішло відчуття безпеки. Зникла віра, що любов — це місце, де тебе втримають.
Марк.
З ним — інакше. Він не витісняє мій світ, не закриває його собою. Дає простір.
У нас легко: жарти, погляди, тиша. Він здається знайомим, затишним. І від того — ще страшніше.
А раптом я знову не побачу чогось важливого?
Колись у мене було багато друзів-чоловіків. Ми говорили відверто, сміялися, могли годинами обговорювати книги чи фільми. Вони бачили в мені “свою” — розумну, добру, але не “ту, яку хочуть”. І я звикла до цього спокою. Їхні погляди ніколи не змушували мене хвилюватись.
А от у поглядах Романа й Марка є щось інше — глибше, уважніше. Те, від чого ніби тепліше… і водночас небезпечніше.
Що, як я не зможу відповісти тим самим? Що, як він піде, коли зрозуміє, що моє серце досі не зовсім вільне?
Я не хочу знову втратити себе. Не хочу мовчати, коли слова вже нічого не важать.
Мені добре так, як є. Спокійно. Повільно. Прогулянки, листування. Бути поряд, але не разом — поки що це безпечне місце. І цього достатньо.
Я залізла під плед і вдивлялась у темне вікно. На душі було трохи порожньо, але не боляче.
Завтра новий день.
І, мабуть, час чесно відповісти собі — до чого я готова.