Розділ 17: На межі.

— Марк:

У середу вранці, розгрібаючи пошту після наради, я знову натрапив на запрошення від HR — щорічний «Відкритий день» компанії.
Цього разу — за містом, на великій зеленій локації. Ідеально. Просто побути. Без зайвого пафосу.
Майнула думка: я не планував когось запрошувати. Але цього року вперше з’явилось інше бажання:
А якщо?.. Якщо просто запропонувати їй? Без натяків. Без очікувань.
Мені хотілося, щоб вона була поруч.
Я довго вагався. Чи не буде це занадто? Ми ж не пара. Ми навіть не «регулярно бачимося».
Але, попри те що ми лише нещодавно знову почали спілкуватися, вона вже була для мене близькою.
І мені хотілося піти туди саме з нею.
Я відкрив чат і ще раз подивився на її ім’я.
Написав. Стер. Переписав. Знову стер.
І, нарешті, залишив:
 

" Привіт, промінчику.
Цієї суботи компанія проводить відкриту подію на природі — щось типу свята для всіх: колеги, друзі, родини.
Там буде музика, мангал, ігри. Якщо хочеш — приєднуйся. Буду радий тебе бачити :) "

Натиснув «надіслати» й відклав телефон.
Не сподівався, що вона погодиться. Просто зробив те, що хотів.

Ввечері я виїхав до батьків одразу після роботи.
На трасі вже сутеніло. Фари розрізали вечірнє повітря.
Мені подобалася ця дорога — знайомі повороти, ті самі поля, стара заправка з перекошеним дахом.
Ще вдень мама написала:
 

" Якщо зможеш — приїдь. Ми зробили борщ і запекли качку. Все, що любиш."

Дім зустрів запахами, теплом і знайомими голосами.
Батько сидів у своєму кріслі з газетою, хоча давно читав новини з телефона. Ритуал.
Мама сервірувала стіл: тепле світло лампи, легка пара від каструлі, хрустка скоринка домашнього хліба — усе просте, звичне, заспокійливе.
Микита дзвонив із-за кордону. Казав, що сумує. Ми жартували, ніби передаємо йому борщ через камеру.
 

— Тримайся, студенте. Скоро приїдеш — матимеш дві порції, — сказав тато наостанок.
 

Потім подивився на мене й спитав:
 

— Як ти, сину?
 

Не про цифри. Не про об’єкти. Просто: як ти?
Я згадав Софію. Але нічого не сказав.
Відповів, що все непогано. Що з’явилося дещо нове. Але ще не знаю, у що це може перерости.
Ми ще довго сиділи на кухні, пили чай, розмовляли.
Було просто. Було тепло.
І вперше за довгий час я відчув — мені цього спокою справді бракувало.

Ранок четверга був неспішним.
Я дозволив собі залишитися вдома трохи довше: підкріпився маминим пирогом, випив ще одну чашку чаю.
У місті справ не було — усе перенесли на завтра.
А от до обіду — важлива зустріч. У селі. Ті самі переговори щодо будівництва нового центру творчості.
Я знав, що Софії там давно немає.
Але цей простір залишався наш. Саме там усе колись почалося.
Я не міг не пов’язувати його з нею — з тією першою розмовою, з її очима після років мовчання.
Глибоко вдихнув, сів у машину й рушив.
 

Близько першої години дня, під час переговорів, я на мить дістав телефон — просто глянув на час.
І побачив повідомлення від неї:
 

Софія:
"Привіт. Вибач, що так довго не відповідала — вчора повернулась із дводенного семінару за містом. Ми працювали з молоддю в кризі, тож було дуже насичено.
Якщо твоя пропозиція ще в силі — я на вихідних вільна. І з радістю обіграю тебе в настільний теніс, якщо не боїшся програти? :)"
 

Післяобідня перерва.
Я відвів погляд від креслень, ковтнув води з пляшки, розблокував екран — і всміхнувся.
Повідомлення прийшло несподівано, але вчасно.
Наче хтось тихо торкнувся плеча й нагадав:
є ще щось.
Окрім цифр, схем і переговорів — є життя.
Я перечитав її слова ще раз.
Уявив, як вона тримає ракетку, зосереджено прикушує губу, а потім сміється, коли я незграбно промахуюсь.
Тепло розлилося всередині.
Я набрав відповідь:
 

"Окей. Але знай — якщо я програю, мій авторитет упаде.
Тобі варто хоча б трішки піддатися. Моє его й гордість можуть не витримати :)"

Мої будні щільні, майже без пауз.
Щодня — зустрічі, обговорення, дзвінки, вечірні звіти.
Я переносив обід на пізніше, перекушував у машині, звик до цього темпу.
Одного вечора навіть встиг заїхати в спортзал.
Але навіть у такому ритмі, перед сном, лежачи з телефоном у руці, я завжди знаходив хвилину, щоб написати їй щось легке, тепле.
 

" Ти не тренуєшся потайки? Бо я вже шукаю причини перенести гру — боюся твоїх суперсил."

"До речі, я вже уявляю тебе в спортивному стилі — серйозний погляд, ракетка в руках і фраза: “Готуйся до поразки!” :)"

" У мене ще є час придумати стратегію захисту. Але знай — я не здамся без бою."

" P.S. Я беру з собою всі свої вміння. Харизму. І, можливо, талісман на вдачу."

" Завтра заберу тебе о 10:00. Якщо не передумаєш.
Локація — за містом. Думаю, буде весело. До зустрічі."

Кожного разу, коли бачив її ім’я на екрані, я мимоволі усміхався.
Її слова вривалися в мої будні, як теплий промінь — і день одразу ставав іншим.