Розділ 15: Дозволити собі ніжність.

— Софія:
 

Минуло кілька днів після тієї прогулянки з Марком.
Вечори я проводила одна — за блокнотом, записами та думками.
Я писала не щоденник, не “історію життя”, а уривки.
Відчуття. Стан. Слова, які ніколи не вимовлялись уголос.
 

Записи:
Сьогодні мені хочеться мовчати, але не бути самій.
Я відчула тривогу, коли він сказав: «Я тебе підвезу».
Це не через нього. Це через те, що хтось колись сказав схоже — і почав забирати простір.
Я вчуся залишатися. Будувати стосунки, відстоюючи свої кордони.
 

Вранці все було інакше.
Новий день приніс легкість і відчуття спокою.
У вікно пробивались ранкові промені сонця. Повітря пахло свіжістю.
Я випила каву, не поспішаючи, і пішла на роботу.
 

У молодіжному центрі завжди щось вирувало.
Сьогодні ми планували міні-семінар для групи студентів із різних куточків країни.
Темою мали бути внутрішні опори.
Колеги обговорювали, хто зможе виступити, як подати тему просто — не через “поради”, а через досвід.
Я сиділа в маленькій кімнаті поруч із координаторкою Наталкою.
Жінка близько сорока, світлі очі, теплий погляд.
Вона щось друкувала, а я тримала в руках зошит із чернетками свого вступного слова.
Але думки… були не тут.
 

Марк написав учора:
 

"Привіт.
Знаєш, ти була права — іноді не всі відповіді потрібні одразу. Я згадав про виставку й подумав, що мені було добре. Дякую, що була поруч."
 

Я довго не відкривала це повідомлення. Не тому, що не хотіла.
А тому, що не знала, що з ним робити.
Бо всередині вже третій день жила тиха тривога.
Не голосна. Не раптова.
А така, що росте десь унизу живота — як тінь, яку ще не бачиш, але вже відчуваєш.
 

Зустріч у центрі минула продуктивно.
Але в кінці мене несподівано обійняв спогад.
Не про Марка. Про інше.
Про те, як іноді за почуттями й ніжністю можна не помітити загрози.
І тепер, коли він хоче бути поруч, мене лякає не він,
а питання — чи зможу я витримати близькість і не втратити свій внутрішній радар.
 

У центрі діяла внутрішня програма підтримки працівників — можливість безкоштовно відвідувати психолога. Раз чи двічі на тиждень.
Без зобов’язань. Без контролю.
Я записалась на першу вільну годину.
Ще не знала, про що говоритиму й з чого почну.
Але була впевнена в одному —
я більше не хочу тікати від того, що досі ховається десь усередині.
 

Після цього відкрила телефон і написала Маркові:
 

"Привіт.
Дякую за запрошення тоді. Мені справді було приємно й весело провести з тобою час.
Це було цікаво — і по-своєму пізнавально.
Наступного разу кавою пригощаю я."

Після роботи я сиділа у кріслі в теплій кімнаті.
Відчуття були не як удома, але й не як в офісі.
М’яке жовтувате світло, полиця з книгами — різнокольорові обкладинки, поруч зелена рослина в горщику, трохи похилена до вікна.
Напруга все ще жила в тілі. Я схрестила ноги, розтиснула й знову стиснула пальці.
 

Переді мною — жінка. Спокійна, природна.
У її очах не було «уваги до клієнта» — лише тиха присутність.
 

— Мене звати Олена, — сказала вона.
— Софія.
— Приємно познайомитись, — усміхнулась. — Якщо хочеш, можемо просто поговорити. Про день. Про думки. Або просто трохи помовчати.
 

Я ледь помітно всміхнулась. Було приємно, що мене не тягнуть за руку в невідоме.
 

— Якщо чесно… я сама не знаю, з чого почати.
— Це нормально. Тут не треба знати. Тут просто можна бути.
 

Я поглянула у вікно. Хтось ішов тротуаром із пакетом хліба, осіннє сонце блищало в його окулярах.
Світ був — і це більше не лякало.
Мені завжди подобалось спостерігати за людьми, уявляти, куди вони поспішають чи навпаки — хто серед них не квапиться. Це заспокоювало.
 

— Останні кілька тижнів я часто думаю, що ніби не всередині себе, — сказала я тихо. — Функціоную, працюю, спілкуюсь. Але всередині — щось постійно тривожить.
 

Олена мовчки кивнула. Мені не треба було дозволу продовжити. Але й не треба було поспішати.
 

— Неначе чекаю, що щось піде не так. Що хтось скаже — і мене це зачепить. Або що я зроблю щось не так — і будуть наслідки. Немає конкретної причини. Але є фон. Ніби музика в кімнаті, яку ніхто не вмикав.
 

Я нахилила голову, дивлячись на свої руки.
 

— Мені складно з цим бути самій. Не тому що страшно, а тому що не розумію, як це зупинити.
— І ти прийшла, щоб розібратись?
— Так. Просто… з кимось. Бо самій — як у темряві.
— І це вже дуже багато, — сказала вона м’яко. — Бути тут — це вже не темрява. Це вже вогник.

Я не розповіла нічого “важливого”. Не згадала жодного імені.
Але вийшла звідти з відчуттям, ніби всередині мене з’являються полички, на які можна розкласти думки.
І тепер там — не безлад.
 

Це був звичайний вечір. Я повернулася додому після насиченого, трохи виснажливого дня.
Коли взяла телефон — на екрані з’явилось ім'я - Марк. Я відкрила повідомлення.

«Привіт, Софіє. Через кілька днів у місті буде подія — невеликий вечір сучасної поезії.
Можливо, тобі буде цікаво. Там буде музика, світло, слова — нічого офіційного.
Якщо захочеш — буду радий побачити тебе.»

Я перечитала його двічі.
Там не було очікувань. Не було «нам треба».
Просто — запрошення бути поруч.
І я відчула, що хочу.

«Привіт. Мені справді цікаво.
Напиши адресу, дату і час — я постараюсь бути.»

Наступного дня була невеличка поїздка за місто.
В автобусі я сіла поруч із дівчиною років сімнадцяти,
яка тримала в руках щоденник.
Вона подивилася на мене і сказала:
 

— Я іноді пишу. Але нікому не показую. Бо хто я така, щоб це читали?