Розділ 14: Не втеча, а вибір.

— Марк

Увесь день я краєм думки тримав вечір.
Не тому, що чекав на щось особливе — просто хотів побути поруч із людиною, яка знає мене достатньо довго, щоб не вимагати пояснень, і достатньо щиро — щоб поставити справжні запитання.

На роботі був зібраний. Справи йшли швидко — навіть надто швидко, як для вівторка. Провів зустріч з інвесторами: коротко, без зайвих обговорень. Закрив документацію по об’єкту на Верховинній. Підписав відомість, поговорив із підрядником. Потім — короткий обід на ходу і кілька нагадувань на завтра.

Здавалося, я розчищаю простір — не лише в графіку, а й у голові.

Близько шостої я вже був у машині, шукаючи щось на вечерю. Кулінарія біля дому рятувала завжди. Вибрав кілька закусок, салат із печеним гарбузом і буряком — Марго його любила. І пляшку сухого вина.
Нічого складного. Але затишно. І трохи — з турботою.

Ця жінка завжди з’являлася, як вітер — різко, але тепло. Я лише відчинив двері, як вона вже обіймала мене, притискаючись щокою до моєї. Її яскраво-руде волосся лоскотало шию, пахло пряно — ніби десь поруч щойно почалось свято. Вона завжди була така — ніби з фільму: виразні риси, іронічний погляд зеленкувато-бурштинових очей, постава впевненої жінки, яка точно знає, чого хоче.

— Привіт, архітекторе року. Нарешті згадав, що я існую? — кинула з посмішкою, у якій завжди було трохи дратівливості й тепла.

— Ти ж знаєш, що ні, — відповів я й жестом запросив її всередину.

Вона швидко скинула куртку, пробіглася поглядом по накритому столу й одразу підняла брови:

— А ти серйозно підготувався. Розмова буде довгою?

— Це всього лиш вечеря. І нормальний привід заманити тебе в гості. Бо ти весь час у роз’їздах.

— На твоєму фоні я взагалі вільна пташка, — кинула вона жартома й зайшла на кухню, як до себе додому.

Марго завжди залишалася собою — жива, яскрава, трохи артистична. Її настрій мінявся за хвилину — від вибухового до уважно-спостережливого.

Вона любила підколювати мене — і робила це з тією самою впевненістю, з якою створювала свої інтер’єри: сміливо, глибоко, не за шаблоном.
Вона дістала з шафи свою чайну суміш — імбир, мед і трохи цитрусового. Ще з літа залишилась. Запарила чашку й сіла навпроти, закинувши одну ногу на іншу.

Я знав: вона бачить більше, ніж говорить. Саме тому я покликав її. Бо сьогодні мені був потрібен хтось, хто скаже не лише те, що думаю я, — а й те, про що мовчу.

— Ну що, як ти? — спитала вона, вдивляючись у мене уважно, але без тиску.

— Нормально, — відповів швидко, відпиваючи чай. — Працюю. Рухаюсь. І трохи думаю.

— “Трохи”? Це на тебе не схоже. На твоєму “трохи” будуються мости й офісні комплекси, — хмикнула вона.

Я пирхнув. Марго завжди влучала в саму точку — прямолінійна, але без різкості.

— Просто останнім часом я заплутався. Не звик, коли все не за планом. І не можу розібратись, не копаючись у собі.

— Не поспішай, ми ж тільки сіли, — підморгнула вона. — Не лізь одразу в глибини. Краще розкажи, як твій брат. Живий? З харчами? Уже всіх причарував?

— О так, — усміхнувся я. — Він на мене зовсім не схожий.

Ми обидва засміялися. Ми справді були різні. Він — легкий, неорганізований, живе моментом і якось завжди досягає свого. Я ж — той, хто повинен бути “надійним”. Старший брат, за якого не має бути соромно.
Я вклав у роботу, навчання, стосунки, усе — до останньої дрібниці. Чіткість і продуманість — мій спосіб не розсипатися. Розслаблявся хіба що вдома. І то — рідко.

Ми ще трохи говорили — про родину, новий об’єкт у центрі, колег, її хлопця і життя на дві країни. Але в повітрі вже висіло щось інше. Марго мовчала довше, ніж зазвичай. Потім, поклавши лікоть на стіл і дивлячись просто в мене, спитала:

— Марку.
— М?
— Що насправді?

Я подивився на неї. Очі — глибокі, спокійні. Я не ухилявся. Просто на секунду замислився, з чого почати.
 

— Я не зовсім розумію, що зі мною.
— Це вже гарний початок.
— Є одна людина. З минулого. З дитинства, чи, радше, юності.
— Ти випадково не про ту, у яку був закоханий по вуха в школі?
— Все було не зовсім так. Ми просто були близькі. Але так — мова про неї. Її звати Софія.

Марго посміхнулась і трохи підсунулась ближче.
 

— І що там Софія? Гарна?
— Дуже. Навіть більше, ніж я уявляв. Але я не про це хотів розповісти.
— А я не сумнівалась. Бо востаннє ти так говорив про жінку... хіба що описував, як вона поставила всіх на місце в суді. А тут — світяться очі.
— Ти закінчила мене тролити? Можу продовжити?
— Прошу, містере “все під контролем”. Я слухаю.
— Мене лякає, що я не знаю, чого чекати. І зовсім не розумію її думок. Вона емоційна, щира, ніжна. Але іноді — відсторонена. Я хочу бути поруч, але не знаю, чи маю на це право.
— Через Аліну?
— Не лише. Через себе.
— Поясни.
— Я не знаю, хто я у цих нових обставинах. Ми з Софією навіть не... нічого. Тільки розмови, прогулянки. Але коли вона поруч — мені добре. І водночас я не розумію, куди ми рухаємось. І ким я є у всьому цьому.

Марго мовчала кілька секунд, вдивляючись у вікно. Потім спокійно сказала:
 

— Це вже багато. Якщо тобі добре поруч із нею — просто будь там...

Я завжди робив навпаки — спочатку вирішував, а вже потім дозволяв собі відчути.

— Не плануй, не вирішуй. Говори, коли хочеш. І мовчи, коли цього достатньо.

Я зітхнув. Наче хтось назвав уголос те, що я боявся собі визнати. Але всередині ще щось пручалось.
 

— З Аліною все складно. Вона ще з’являється час від часу. І...
— Ні, — перебила Марго м’яко, але твердо. — З Аліною все давно просто.

Я хотів заперечити. Автоматично. Але не зміг. Відчув, як щось усередині мене стиснулось. Напруга підіймалась повільно, не різко, як вода в чайнику, що ось-ось закипить.