Розділ 13: Вечір без “потім”.

— Софія:

Я приїхала трохи раніше. Хотілось побути в цьому просторі — відчути, як тут дихається, поки його ще не було. Галерея була у старій будівлі з великими вікнами. Над входом — банер з назвою.
 

Коли він з’явився — я помітила його здалеку. Він йшов швидко, але не поспішно. Як людина, яка звикла тримати темп, але сьогодні дозволяє собі зупинитись.
 

Високий, гарний чоловік, який притягує до себе погляди. Темно-синій піджак був розстебнутий, з-під нього виднілась світла сорочка, що ідеально лягала на його засмагле тіло. Каштанове волосся трохи розкуйовджене — мабуть, вітер. У руках — два стакани з кав’ярні.
 

Він зупинився біля входу, зробив ковток, оглядаючи приміщення. І саме в той момент поглянув у мій бік. Легка усмішка з’явилась на його губах.
Очі. Глибокі. Сірі, з відтінком бурштину на світлі. Спокійні — але уважні.
Я відчула, як щось усередині тихо здригнулось. Від цієї миті. Від нього. Від близькості, що вже була в повітрі.
 

— Привіт, — він наблизився і трохи нахилив голову. — Ти раніше.
 

— А ти з кавою, — ніжно посміхнулась я.
 

— Це для тебе. Я подумав, що ти не проти кави перед мистецтвом.
 

— Залежить від мистецтва.
 

Перший зал був напівтемний. На стінах — абстрактні полотна з великими порожніми площинами і тонкими лініями.
 

— Це схоже на мої спроби знайти себе в понеділок зранку, — тихо пожартувала я.
 

— Або на архітектурний проєкт, який затвердили до завершення.
 

— А ти справді мислиш через плани і лінії?
 

— Часто, — він поглянув на одне з полотен і додав:
 

— Але от із тобою — не виходить.
 

— Що саме? — я вигнула брову, скоса глянувши на нього.
 

— Планувати.
 

Я посміхнулась, намагаючись виглядати впевнено. Але тепло вже піднялось до щік і видало мене.
 

Наступна інсталяція — відеопроєкція, де розсипані літери падали на білий екран і складались у фрази.
Ми стояли поруч. Мовчали. І це мовчання було не порожнім.
 

Деякі фрази складались у щось глибоке. Інші — у повну нісенітницю.
 

— Так іноді і в житті, — прошепотіла я. — Спершу хаос, а потім раптом — сенс.
 

— А іноді сенс зникає, коли намагаєшся зловити його, — відповів він тихіше. А після короткої паузи додав:
 

— Але хтось лишається поруч — і цього вистачає, щоб відчувати себе в ньому… природно.

— Марк:

Коли ми вийшли на вулицю, вже було темно. Повітря — прохолодне, свіже. Вулиця ще тихо гомоніла.
 

— Що думаєш? — запитав, повертаючись до неї.
 

— Думаю, що не всі відповіді потрібні одразу.
 

— І що ще?
 

— Що мені добре. Просто отак. Без “потім”.
 

Я нічого не сказав. Але десь глибоко всередині відчув легкий сум.
 

Ми не поспішали розходитись. Я запропонував трохи прогулятись. Вона просто кивнула. Не замислюючись. Наче хотіла ще трохи побути поруч. Ми вийшли до невеличкого скверу біля старого будинку з балконами, обвитими диким виноградом. Повітря було тепле, мов оксамит — останні дні серпня ще тримали літо за руку.
 

Софія йшла поруч у легкій сукні кольору запиленого бузку. Вона м’яко лягала по її тілу, наче легка й невагома. На ногах — звичайні білі кеди. Волосся трішки розтріпалось, але вона була дуже гарна під світлом ліхтарів. 

Я почувався легко, не думаючи про щось серйозне чи необхідність заповнювати паузи. Просто був — собою.
 

— Я почала працювати, — сказала вона, коли ми зупинились біля лави.
 

— Цікаво, що це за місце?
 

— Це соціальний — молодіжний центр. Робота виявилась несподівано близькою.
 

— Волонтерка?
 

— Ні, повноцінно. Там усе дуже живе: заходи, зустрічі, розмови, підготовка. Іноді треба писати мотиваційні тексти, іноді проводити або допомагати в організації заходів. Інколи просто слухати. Там багато справ, але ніхто не очікує, що ти будеш ідеальною. Просто — робити і навчатись одночасно.
 

Я дивився уважно, вслухаючись у кожне слово, ніби боявся щось пропустити. Насолоджуючись тим, з яким захопленням вона говорила. Її очі світились, наче промовляючи більше, ніж слова.
 

— Тобі це підходить, а вистачає часу для тебе? Для того, щоб писати? — запитання само злетіло з моїх вуст.
 

— Я зараз не хочу багато часу проводити наодинці з думками. Мені подобається бути серед людей, — вона відвела погляд.
 

Я не став нічого питати, просто поглянув з розумінням.

— Софія:

Ми ще трохи йшли мовчки. Повз паркани, дерева, відкриті вікна. Собака гавкнув на іншій стороні вулиці. Хтось хмикнув у телефон, проходячи повз. Світ був звичний. А ми — ніби всередині кульки, де можна не поспішати. 

І раптом — голос Марка.
 

— Давай я тебе підвезу додому. Уже стемніло.
 

— Та ні, дякую. Я прогуляюсь, — відповіла я швидко.
 

— Софіє, ну серйозно, навіщо? Це ж не кінець міста, але все одно — вечір, транспорт…
 

Його тон був м’який. Він не тиснув. Але все одно — щось змінилось.
Його слова прозвучали як крок за межу, де мені вже стало незручно. Не тому, що він зробив щось не так. А тому, що пам’ять відгукнулась раніше за думку:
«Краще так, як я кажу»,
«Не треба думати — я знаю, що тобі потрібно».
Моє дихання стало коротшим. Серце пришвидшилося. Я намагалась відповісти спокійно, але легка тривога вже прослизнула в голосі.
 

— Я ж раніше якось добиралася сама вечорами, — сказала я рівно, але твердо. — Все добре. Я сама доберуся.
 

Він мовчав кілька секунд. Потім кивнув.
 

— Добре. Як скажеш. Можу хоча б до перехрестя тебе провести?
 

Я кивнула.
Ми йшли далі мовчки. Тиша не була важкою — але вже й не такою легкою, як раніше. Наче між нами з’явилась тонка, майже невидима нитка напруги, яку ніхто не хотів зачепити.