Розділ 12: Незавершена історія.

— Марк:

Останні кілька днів я часто був у своїх думках. Не тому, що не було з ким поговорити — а тому, що не знав, із чого почати. Усередині було щось складне, неоформлене. Як креслення, де поки що тільки начерки. Без підписів, без масштабу. Лише відчуття — тут буде щось важливе.
 

Я згадував про Аліну. Колишню дівчину, чи то наречену. Ми були разом кілька років. Усе правильно: стабільно, спокійно, з повагою. Ми розуміли одне одного з півслова. Можливо, саме тому все здавалося “вірним” — у межах логіки. Вона чітка, зібрана, розумна. Ми навіть працювали в одній сфері. Поруч із нею моє життя було впорядковане. Я щиро думав, що це й є любов. Те, як має бути. Коли все чітко, по плану, і обидва захоплені роботою.
 

Коли вона сказала, що їде — спершу на короткий контракт, потім ще на один — я сприйняв це спокійно. У мене теж були свої плани і мрії. Ми не прощались. І я не вимагав поставити крапку. Ми продовжували іноді говорити. Коли вона приїжджала, ми наче як і раніше були разом. Кожна її присутність була спокійною та знайомою. Але зараз я розумію: тілом поруч, а душами — ні.
 

Я довго не визнавав цього. Бо не хотів ображати себе колишнього — того, хто вибрав її, хто планував, хто будував. А ще — не хотів визнавати, що почуття можуть просто… зникати. Тихо. Без зради. Без вибуху.
Зараз я вже не знав, що нас тримає. Прив’язаність? Повага? Спогади? Можливо. Але не любов.
 

Згадуючи про Софію, я ловив себе на думці, що не впевнений, чи це чесно щодо неї. Ми ще ніхто один одному. Лише розмови і одна зустріч. Але це… так природно і тепло.
Коли вона поруч — я не намагався нічого вирішити, щось довести. Просто бути поруч із нею — було добре.
 

З Аліною ми жили у чітко сформованій структурі: “все правильно”, “все зручно”. Інколи здавалося, що навіть наші почуття мали форму таблиці:
довіра, стабільність;
спільні інтереси, плани на майбутнє.
 

А з Софією — нічого не визначено. Але є бажання.
Просто пізнавати її. Почути її голос. Подивитися, як вона нахиляє голову, коли думає. Дізнатися, які в неї улюблені книги, що її смішить, що лякає. Не для того, щоб щось будувати. Просто — щоб бути поруч із тим, що приносить давно забуті відчуття.
Я ще не готовий говорити їй про це. Можливо, вона й не чекає. Можливо, в її житті взагалі немає місця для когось нового. Але й втратити її знову я не готовий. Не через свою повільність. Не через чужу присутність. Не через тіні минулого.
 

Вирішив написати Марго. Моїй подрузі ще з університету. Єдиній, хто завжди вмів слухати не поверхнево — а відчувати те, що всередині.
 

“Ти ще в місті? Можемо якось зустрітися? Я б хотів… з тобою поговорити.”

— Софія:

Я вийшла з кабінету координаторки з легким відчуттям, ніби не зовсім зрозуміла, на що щойно погодилась. Новий простір. Нові обличчя. Нові слова: “відкриті події”, “емоційна підтримка”, “молодь у кризі”, “адаптація”.
Цей центр не був схожий на жодне з місць, де я працювала раніше. Тут усе дихало життям і постійним рухом. Не було чітких меж: сьогодні — семінар про внутрішні кордони, завтра — виїзна зустріч з підлітками з малих громад, післязавтра — допомога з адаптацією дітей, які постраждали від домашнього насильства.
Були різні завдання і напрямки. Сьогодні ти готуєш короткий мотиваційний виступ для волонтерів, завтра — слухаєш дівчинку, яка боїться повернутися додому.
І мені це подобалось. Це була робота, яка потребує багато сил. Але ти робиш щось важливе — і це зворушує, надихає. І, мабуть, уперше за довгий час я не почувалась “не на своєму місці”. Бо не мусила бути кимось. Могла просто бути собою.
 

Поки йшла коридором разом із Наталкою — координаторкою — ми говорили щось про майбутні плани та проєкти. Я кивала, вслухаючись, але думала зовсім про інше. Про Марка. Про його повідомлення вчора ввечері:
 

“Як ти сьогодні? Я згадав твої слова про море. У нас тут зараз дощ, але пахне ніби хвилями.”

Я не відповідала одразу. І не тому, що не хотіла. Просто не знала, що саме він чекає. А ще більше — чого сама хотіла.
 

Коли прийшов вечір, після всіх зустрічей, я залишилась на самоті, увімкнула чайник і розклала перед собою блокнот. Подумала, що це вже схоже на життя. Моє нове життя.
 

І внизу сторінки записала:
 

1. Будь чесною із собою. Навіть коли це складно.

— Софія:

Ми якраз обговорювали з Наталкою і ще кількома дівчатами ідею невеликого заходу для підлітків із району. Щось просте і живе — перегляд фільму, після якого можна залишитись і поговорити. Без офіційності. Без тиску. Просто створити простір, де їм буде безпечно бути собою.
 

Я слухала, іноді вставляла свої думки — і ловила себе на тому, що мені це… подобається. Не через «треба», а по-справжньому. Наче я нарешті доторкнулась до чогось важливого. Свого.
 

Коли повідомлення від Марка висвітилось на екрані, я саме тримала в руках чашку чаю й намагалася зрозуміти, чи те, що пишу, має сенс. Писати було важко. Слова плутались. А всередині — тиша, але не спокійна, а та, яка ховає щось глибше.
 

"Привіт. Тут сьогодні відкрилась виставка сучасного мистецтва. Кажуть, має бути цікаво. Може, після роботи якось зазирнемо? Просто прогуляємось, подивимось, посміємось, якщо буде абстрактно-незрозуміло. Я пригощаю кавою."

Я не відповідала одразу. Не через сумніви — через бажання відчути себе в цій ідеї. Чи хочу я цього? Побачити його знову.
Я ще кілька секунд дивилась на екран. А потім написала:
 

"Дякую за запрошення. Завтра о 19:00 в галереї. Побачимось."

Як ви думаєте, якою буде ця зустріч…
Чи готові Марк і Софія до неї?
Чого ви від неї очікуєте?
Напишіть у коментарях — мені дуже цікаво почитати вас 🤍