Розділ 11: Звичний ритм, інші відчуття.

— Марк:

Понеділок почався, як і завжди. Дзвінки, наради, документи, розплутування чужих проблем.
Місто не зупинялося. Я також повернувся у звичний ритм — той, що знав напам’ять.
Але цього разу було щось інше.
Не великі зміни. Ледь помітні.
Просто я залишав для себе місце.
Я вже не біг “на автоматі”.
Ставив нагадування не лише про зустрічі, а й про обід.
Відмовився від однієї зайвої зустрічі — просто тому, що захотів встигнути повернутися додому до заходу сонця.
І вперше за довгий час — не почувався винним через це.
Я працював багато. Як і раніше — інколи до пізнього вечора, інколи й на вихідних.
Я робив свою роботу.
Але в голові… жили думки про той вечір.
Її голос.
Її тінь усмішки.
Це не була нав’язливість.
Просто тихе, тепле відчуття, яке залишалося поруч.
Іноді, коли з’являлося кілька вільних хвилин між справами, я брав телефон і писав їй короткі повідомлення:

“Привіт. Як ти сьогодні?”
“Як пройшов день?”

І щоразу перед тим, як натиснути “надіслати”, трохи вагався.
Бо не знав, чи маю на це право.
 

У моєму житті були двері, які я так і не зачинив.
Не тому, що не хотів — а тому, що не було потреби.
Ми розійшлися тихо.
Без сварок. Без сліз. Без слів.
Просто… вона поїхала.
А я не зупинив.
І навіть не впевнений, що справді пішов далі.
Іноді ловив себе на думці:
чи варто було тоді вчинити інакше?
Це не було великим коханням.
Але все одно — незакінчене речення.
Монолог, у якому так і не поставили крапку.
І зараз, коли поруч з’явилась Софія — жива, емоційна, справжня — я раптом зрозумів, що більше не хочу мовчати.
Але й говорити голосно — поки що не можу.
Бо це не буде чесно.
Не на всі сто.
 

Я просто написав:
“Добраніч.”
Щоб вона знала — я думаю про неї.

— Марк:

— Якщо ми зрушимо подачу на вісім днів, отримаємо мінус чотири в графіку. А цього собі дозволити не можемо, — я перегорнув сторінку плану й додав: — Рахуємо не по ідеальному, а по реальному темпу.
 

— Але ж бригада обіцяла до кінця тижня… — почав інженер.
 

— Бригада обіцяла. І вже двічі переносила. Обіцяти — це не графік.
Я не хотів звучати грубо — просто, щоб усі розуміли реальність. Мій тон був серйозним, але не холодним.
У кімнаті зависла коротка тиша. Ліля з бухгалтерії уточнила:
 

— То що, фіксуємо по дванадцяте число з умовною поправкою?
 

— Так, — я кивнув. — І паралельно готуємо запасний варіант, якщо доставка затримається. Працюємо з тим, що маємо, а не з тим, що “має бути”.
 

Я глянув на годинник — майже 13:00.
Шлунок нагадав про себе тихим порожнім сигналом.
І я згадав, що сьогодні обіцяв пообідати з командою.
І десь між цифрами, строками й чужими рішеннями раптом з’явилась інша думка.
Несподівано тепла.
Наче щось м’яко огорнуло зсередини.
Цікаво… як там мій промінчик?

Ми сиділи в ресторані неподалік офісу.
 

— Якийсь ти сьогодні незвично спокійний, — підмітив Олег, архітектор. — Щось сталося?
Я підвів очі і посміхнувся краєм губ.
 

— Ні, я просто спав більше ніж чотири години.
 

— Ага, і в обід не читаєш листи. Точно щось трапилось.
 

— Та нічого такого, — знизав плечима. — Просто... я вирішив, що мені треба трохи вільного часу, а ти можеш взяти додаткові години, щоб навести лад у мене на пошті. — я ширше розплився в усмішці.
За столиком всі захихотіли.
 

— Ти ж не серйозно – Олег дивився на мене з надією.
 

Я тільки хитро посміхнувся і не став відповідати. Ліля зиркнула на мене з-за чашки кави, але не стала нічого говорити. Я завжди був стриманим у особистому і дуже рідко розповідав щось поза роботою. Тому те, що я не виглядав одержимим роботою, викликало у колег цікавість.
 

Я на мить відволікся, дістав телефон.
 

"Як проходить твій день? Не забула пообідати? У мене обід за розкладом 😉"
 

Вона відповіла неочікувано швидко.
 

"Якраз доїдаю сендвіч і згадую, як твоя мама робила нам бутерброди на перекус кожен раз, коли ми збирались на озеро."
 

Я ледь усміхнувся, відчуваючи, як щось тепле розливається всередині.

— До речі, — кинув Олег. — Пам’ятаєш той старий об’єкт біля Річкової? Нам подзвонили — треба його оцінити як варіант під новий освітній центр.
 

— Серйозно? Там же фундамент проблемний. Але ідея хороша. Візьмемо геолога на огляд, підключи Олю з юридичного відділу — і подивимось.
 

Розмова плавно перейшла до жартів і новин про інші проєкти. А я слухав, але десь усередині тримав інший фрагмент дня.
 

Її очі. Її фраза: «Я не знаю, хто я зараз...»
Я не розумів, як це — не знати. Я завжди все планував. Завжди будував. Робота — це моє життя. А вона — мов хтось, хто живе відчуттями. Мене це трохи лякало і водночас — захоплювало.