Розділ 9: Коли більше не ховаєшся.

— Марк:

Я поїхав за вказаною адресою відразу. Може, тому що більше не міг чекати.

А може — тому, що занадто довго відкладав.

Книгарня була невеликою: дерев’яні рами на вікнах, дрібні літери назви на склі. Усередині лилося м’яке світло — тепле й просте.

Я не зайшов одразу. Лише зупинився навпроти, вдихнув повітря й відчув, що мені чомусь спокійно. Не від упевненості — радше від відчуття, що все відбувається так, як повинно.

Коли нарешті натиснув на ручку дверей, задзеленчав дзвінок — так, ніби сповістив про щось важливе.

Пахло папером, свіжими чорнилами й кавою. Вона сиділа в глибині зали, трохи боком до мене — за столиком біля вікна.

Звичайна футболка оверсайз, джинси, білі кросівки. Волосся зібране недбало, ніби вона не думала, як виглядає. Поруч — чашка кави й відкритий блокнот. Ручка в руці.

Вона писала зосереджено. У її поставі було щось знайоме. Рідне. Вона знову тут. Знову пише.

Я не знав, про що саме — можливо, про мрії, можливо, про життя. Але бачив: це її світ.

Світло з вікна торкалося її обличчя. Ті самі очі — тільки глибші. Вона вже не дівчинка. Жінка.

І в цій жінці було щось, що притягувало. Глибина, від якої неможливо відвести погляд.

Я відчув, що хочу бути поруч. Не через минуле. А тому, що вона — тут. Зараз. І мені хотілося дізнатися, ким вона стала.

Я йшов до неї. Спокійно. Хоч серце билося надто швидко.

— Привіт, — тихо сказав я.

— Привіт… — її голос був м’яким, теплим.

Я зробив ще кілька кроків.

— Не знав, чи маю право приходити… — почав, але зупинився.

— Але все ж прийшов, — усміхнулась вона. — І цього вже достатньо.

Я теж посміхнувся — трохи невпевнено, але щиро.

— Ти виглядаєш…

Вона підняла брову.

— Недуже? — піддражнила.

— Ні.

— Втомленою?

— Ні, — я ледь хитнув головою. — Навпаки.

Вона тихо засміялась.

— То як же я виглядаю?

Я дивився довше, ніж треба.

— Як жінка, яка надихає. Ти стала ще гарнішою. І я мав сказати це ще тоді.

Вона ледь усміхнулась, заправляючи прядку волосся за вухо.

— Не знаю, чи готова когось надихати… але вже точно перестаю тікати від себе.

Я присів навпроти.

— Можна просто посиджу тут? Поки ти дописуєш?

— Можна, — кивнула вона. І після паузи додала:

— Хоча, здається, вже забула, що саме хотіла написати.

— Тоді я почекаю, доки згадаєш. Або вигадаєш щось нове.

Я просто сидів, насолоджуючись її присутністю.

Світ рухався, а ми — ні.

Ніяковість ще була, але вже не колола.

Вона огортала — як теплий плед після дощу.

Софія повільно закрила блокнот і підвела погляд.

— Марк… А як ти мене знайшов?

Я провів рукою по волоссю.

— Якщо чесно, не одразу. Довелось трохи схитрувати.

Вона мовчки чекала.

— Я знайшов твої старі листи. На одному була адреса. Я поїхав туди. І двері відчинила твоя мама.

— Мама?.. — вона здивовано підняла очі. — І що ж сказала?

— Спочатку дивилась підозріло.

— Вона може, — усміхнулась Софія.

— Але потім упізнала мене. І сказала, що ти часто буваєш тут.

Софія опустила погляд.

— Так… я люблю це місце.

— І я радий, що воно допомогло мені тебе знайти.

Вона подивилась на мене.

— А я рада, що ти прийшов.

Я вдихнув глибше.

— Софіє… Я хочу розповісти тобі все. Про той вечір.

— Я слухаю. Але це не обов’язково.

— Для мене — важливо.

— Софія:

Я сиділа навпроти нього і дивилась на його сильні руки, що обережно тримали й повільно обертали мою порожню чашку. Пальці трохи напружені. Ніби він сам не помічав цього руху — просто намагався зібрати думки.

Я бачила: він хвилюється.

І чомусь від цього всередині ставало тепліше.

Він підняв погляд — коротко, ніби перевіряючи, чи я готова почути.

— Того вечора, — почав він, — усе було ніби як завжди. Я знав, що ми мали зустрітись. Я чекав. Думав про це весь день. Справді.

Я з розумінням кивнула. Його голос був рівний, але я відчувала — за цим стоїть більше.

Він підвів очі — чесно, без захисту.

— Близько третьої мені повідомили. На одному з наших об'єктів сталась пожежа. Проблема була ще й у тому, що швидко усунути її не вдалося. Тому почалась паніка.

— Ох… — тихо вирвалось у мене.

Я уявила цей хаос. І його — всередині цього всього.

— Я сів у машину й поїхав туди. Як завжди. Бо так працює моя голова: «криза — біжи», «відповідальність — вирішуй». Я був у роботі з головою. Не відчував часу.

— Телефон? — тихо запитала я, вже здогадуючись.

Він ледь усміхнувся і потер потилицю.

— Забув в офісі. І зрозумів це лише тоді, коли вже повертався пізно ввечері. Було близько десятої. Я зайшов, побачив екран, який світився. Десятки пропущених. Повідомлення. Фото твого листа.

Я опустила погляд.

Той лист… Я навіть не знала, навіщо його відправила.

Мабуть, просто хотіла, щоб він знав. Щоб хоч десь між нами залишився міст.

— Я сів і перечитував твої слова знову і знову, — його голос трохи зірвався. — І вперше за багато років мені стало по-справжньому соромно. Не тільки за запізнення. А за те, що знову зробив те саме. Поставив роботу, обов’язки, вище, ніж себе. І вище, ніж… тебе.

Я подивилась на нього, намагаючись розгледіти почуття — в очах, у рисах обличчя, у тому, як він говорить.

Він не намагався виправдатись.

Не шукав правильних слів.

Він просто говорив. Щиро. До болю.

І раптом прийшло дивне полегшення.

Наче туга, яка жила в мені роками, почала відступати.

Той вузол у грудях — повільно розплітався.

Я згадала його ще тоді, в дитинстві.

Як він завжди був першим, хто біг допомагати: сусіду прибити паркан, бабусі зібрати яблука. Як майже щодня сидів із молодшим братом.