Розділ 7. Писати, щоб вижити

— Софія:

Кілька днів я просто була вдома. Пила каву, записувала у блокнот думки й плани — не про минуле, а про те, що хочеться спробувати.
Міста, які хочу відвідати. Речі, які давно не робила. Професії, що колись здавалися далекими.
Я почала більше гуляти. Йшла без маршруту — просто вперед, поки не відчувала, що дихаю.
Іноді заходила у кав’ярні, просто щоб посидіти серед людей. Одного разу натрапила на розмову з молодою письменницею. Вона сказала:
“Я писала, щоб врятувати себе. І якщо хтось у моїх словах знайде себе — це вже не даремно.”
Я записала ці слова в блокнот і довго не могла їх забути.
Вечорами читала, впорядковувала резюме, подавала кілька заявок — уважно, без поспіху.
Не щоб «повернути контроль», а щоб відчути цікавість.
Можливо, мене не візьмуть одразу, але вперше це не лякало.
Бо, мабуть, починати з початку — це не завжди про кар’єру чи нові знайомства.
Це про те, щоб знову повірити в себе.
Наступного ранку мені написала колишня колега. Ми не спілкувалися з часу мого звільнення. Вона, як завжди, була прямолінійною:
Кіра: “Привіт! Є підробіток. Вакансія в агентстві, де ми колись працювали. Потрібні руки. Згадаєш старі часи :)”
Раніше я б не вагалася. Але тепер — довго дивилася на повідомлення.
Перед очима промайнув офіс: стара кухня, запах кави, жарти про зламаний принтер… і я — згорблена за столом, у вічній ввічливості, яка межує з безголоссям.
Я не хотіла повертатись у ті часи, де мене вже не було.
“Дякую, але цього разу — ні. Успіхів вам.”
Я написала коротко й легко, уперше без сумнівів.
Телефон залишила на беззвучному й вийшла надвір.
Сонце било в очі, пахло квітами й свіжим хлібом.
І вперше мені стало по-справжньому спокійно.
Я більше не прокручувала ту зустріч, не шукала пояснень.
Лише зрідка згадувала його — того дорослого Марка, якого так і не встигла пізнати.
Мені здавалося, він став глибшим, спокійнішим.
І, можливо, якби все склалось інакше — я б хотіла дізнатися, яким він є зараз.
Але не сьогодні.
Сьогодні я вибираю дізнатися себе.
Увечері я знову пішла на презентацію книги.
Не планувала — просто побачила афішу.
Книгарня з гвинтовими сходами пахла кавою й старими томами.
Автор говорив просто:
про те, як його перший рукопис відмовили двадцять сім разів,
як він писав ночами, щоб вижити,
і що найкраща історія завжди народжується з болю — і з любові.
Я слухала, мов губка.
Познайомилася з кількома людьми — справжніми, живими, без показного блиску.
І вперше відчула, що мені серед них добре.
Повернувшись додому, я приготувала чай і сіла за стіл.
Вперше — не тому, що треба.
Я відкрила новий документ і почала писати.
Без плану. Без назви.
Просто — про вокзал, про фонтан, про те, як вона чекала — а він не прийшов.
Писала не для оцінки. Не для когось.
Писала, бо інакше — не могла.
Писала, бо тільки так могла дихати.
Писала — щоб не зникнути зовсім.