Розділ 6: Там, де добре мовчати

— Марк
Минуло три дні після нашої невдалої "зустрічі".
Наступного ранку Софія написала коротко:
«У мене зараз складний період. Мені треба трохи часу. Буду вдячна, якщо поки що залишимо все як є.»
 

Я перечитував це повідомлення кілька разів.
Без образ, без вимог — просто чесно. І я зрозумів: їй справді потрібно трохи простору.
Тому не писав. Не тому, що не хотів. А тому, що поважаю її межі.
Три дні — ніби небагато. Але час тягнувся дивно повільно. Кава втратила смак. Вечори проводив на самоті, з увімкненим телевізором лише для того, щоб не чути тиші.
Кілька разів брав телефон до рук. Хотів написати. Подзвонити. Але що я скажу?
Що просто забув телефон у офісі? Це звучить як виправдання, а не правда. Тому залишив усе як є.
 

У п’ятницю мав зустрітися з друзями. Ще два тижні тому пообіцяв, що « не продинамлю» їх, як останнім часом.
Нас було четверо: троє колишніх одногрупників і Дмитро — той самий, із ким ми працюємо вже роками.
Дмитро нещодавно розлучився.
Марго живе за кордоном, але часто буває в Києві.
Назар відкрив кав’ярню й остаточно пішов із будівництва.
А я — ніби стабільний. Ніби все на місці.
 

На зустріч їхав на таксі. Дивився у вікно — на вечірнє місто, на людей, які жили своє різне життя.
І спогад прийшов сам. Як подих тепла з минулого.
 

"Мені — шістнадцять. Їй — чотирнадцять.
Ми сидимо біля річки на старому покривалі.
Її волосся пахне літом і свіжістю. Шкіра трохи рожева від сонця.
У руках полуниця й пластиковий стаканчик із лимонадом.
Вона читає щось, щоб я чув. Її голос трохи хрипкий після довгого дня, але кожне слово звучить, як музика.
Потім підводить очі:
— Знаєш, Марку… Якби я могла вибрати, де жити, то, мабуть, не у великому місті.
— А де? — усміхаюсь.
— Там, де є хтось, із ким можна мовчати. І все одно буде добре.
Я тоді лише посміхнувся.
Але вперше подумав: з нею мені добре навіть мовчати. І я не хочу відпускати її."
 

У салоні пролунав сигнал повідомлення. Не від неї.
Я заблокував телефон і знову глянув у вікно.
Як легко все могло піти інакше. І як часто ми самі ускладнюємо прості речі.
 

Ресторан у центрі колись був звичайною забігайлівкою. А тепер — маленький, але затишний, з приглушеним світлом і старими платівками на стінах.
Нас тут знали. Ми роками приходили сюди однією і тією ж компанією. Це місце стало спогадом — про молодість, про легші часи.
— Нарешті з’явився, «будівельнику світу»! — жартував Назар.
— В ми вже подумали, тебе знову затягнуло на об’єкт.
— Або можливо в ліжко, — підморгнула Марго. — Давай, зізнавайся.
— Можна без допитів? — відповів я сухо.
— Ага, — вставив Дмитро. — Якщо ти перестанеш поводитимь так, ніби не радий нас бачити.

 — Не дуже радий, ти мені ще в офісі набрид.  — пробурмоиів я, але вже не міг стримати усмішку.

Стиль Дмитра — фірмовий: розстебнута сорочка, трохи безлад, глибокий погляд із іронією.
Він виглядав так, ніби міг забути поголитися, але ніколи — свою впевненість. Він поводився так, наче весь світ біля його ніг. Особливо це проявлялося поруч з жінками.
Останнім часом він став мені ближчим за всіх.
Мабуть, тому, що сам недавно пережив, як усе може розсипатися.
Ми сміялися. Ділилися новинами.
Хтось розповідав про нові захоплення, хтось — про провалений стартап.
У повітрі пахло їжею й свободою. Вечір був теплий і щирий. Я любив цих людей. І поруч із ними завжди міг бути справжнім. Але цього разу просто слухав.
Бо десь всередині було інше.
Погляд час від часу падав на телефон. Нічого нового.
Жодного повідомлення від неї. Мабуть, вона просто рухається далі. Як колись.
— Марку, — тихо сказала Марго, коли кожен був зайнятий своїм. — У тебе все добре?
— Так… Просто є щось, що давно зникло. А тепер раптово з’явилось — і я не знаю… можливо, я вже все зіпсував.
Вона подивилася уважно.
— Якщо не забув — значить, це було важливо. А якщо важливо — варто зробити все можливе, щоб потім не шкодувати.
 

Після зустрічі я не пішов одразу додому. Сів на лавку біля річки.
Друзі дали тепло. Але не забрали головного —
відчуття, що я втрачаю щось справжнє. Вдруге. І, можливо, востаннє.
Я дістав телефон. Вдихнув. Натиснув ім’я: Софія.
Гудок… ще один… ще…
Вона не скинула. Але й не відповіла.
Повітря стало прохолодним.
Вода блищала у світлі ліхтарів.
Я сидів і слухав, як десь унизу плескалася течія.
І вперше за довгий час подумав: деякі історії повертаються не для того, щоб початись знову —
а щоб ти більше не мовчати.
 

💬 Якщо вам відгукнувся цей розділ — напишіть у коментарях свої відчуття.
Додайте книгу в бібліотеку, щоб не загубити історію Софії та Марка.