РОЗДІЛ 5: Коли тиша голосніша.

— Софія:
 

Повернувшись додому, я не знала, як заспокоїти емоції.
Почала ритися в коробці зі старими речами — шукала листи, записки, які колись писав Марк. Ніби сподівалася знайти відповідь між паперами, що пахли спогадами про літо, безтурботність і перші почуття.
Діставала книжки, блокноти, які возила з квартири в квартиру — без мети, просто бо «щось у них було».
На самому дні — знайома обкладинка.
“Провина зірок”.
Книга, яку я колись дуже любила.
Сиджу на підлозі, відкриваю перші сторінки.
І в ту ж мить — щось тонке, пожовкле, трохи зігнуте випадає мені на коліна.
Я завмираю. Це він. Той лист.
Зі знайомим кривуватим почерком.
Синя ручка, нерівні рядки.
Написаний у тій маршрутці.
У ту ніч.
Лист, який я… відправила.
Напевне.
Повинна була відправити.
Я піднімаю його і притискаю до грудей так сильно, ніби намагаюся сховати біль назад — у ті роки.
— Як?.. Я ж… Я точно… — прошепотіла, намагаючись осягнути.
Я місяцями перевіряла пошту, чекала відповіді, ображалась, плакала — а лист увесь цей час був тут.
Зі мною.
Усередині книги, яку берегла, бо «чомусь не могла викинути».
А Марк…
Він просто чекав. І не розумів, чому я зникла.
Я довго сиділа з тим аркушем у руках.
Долоні тремтіли, серце билося так сильно, що здавалося — світ навколо завмер.
І лише тепер я розуміла: прийшов час сказати йому все.
Навіть те, в чому не могла зізнатись собі.
Звісно, якщо ми ще зустрінемось.
Перечитавши лист кілька разів, я поклала його поруч і залишилась у темряві — лише нічник на столику кидав м’яке світло.
У цій тиші було щось дивне.
Всередині ставало ясніше.
Телефон мовчав.
Але ще було не так пізно.
Я взяла його до рук.
На мить пальці застигли над клавіатурою.
І почала писати:
Марку, я знайшла той лист.
Виявилось, я його так і не відправила.
Я весь цей час думала, що ти просто перестав писати.
А виявляється — ти не міг відповісти, бо чекав від мене пояснень.
І якщо чесно — я не злюсь, що ти не прийшов.
Я, мабуть, цього заслуговую.
Але тепер я щиро хотіла сказати: я пам’ятаю тебе.
І досі вдячна за всі ті теплі літні дні.
Я додала фото листа і натиснула «надіслати».
А потім вимкнула телефон, щоб нічого не чекати.
Згорнулась у ковдру, як дівчинка, яка знову нічого не знає про світ.
Але цього разу — принаймні сказала правду.
 

— Марк:
 

В середу після обіду ми домовились із Софією про зустріч.
Я ловив себе на тому, що постійно про неї думаю — вона стала неймовірно гарною жінкою. І це трохи вибивало з рівноваги.
Усередині було дивне відчуття — тепле, спокійне, трохи наївне.
Я радів, як хлопець, що збирається побачити когось, хто колись був важливим.
Думав, що цей вечір може стати вирішальним.
Що ми нарешті зможемо сказати все — без захисту, без пауз.
Просто двоє людей, які втомилися мовчати.
Я не люблю багато говорити.
Але сьогодні був готовий.
Навіть подумав, яку сорочку вдягнути.
Майнула думка взяти щось солодке — здається, колись вона любила яблучний пиріг.
Я ще усміхався цим думкам, коли двері офісу відчинилися, і влетів Дмитро — як завжди, у найгірший момент.
— Марку, все горить! Замовник на об’єкті, кран поламаний, бетон уже приїхав. Якщо не поїдемо зараз — усе розсиплеться!
— Чорт... — видихнув я. — У нас ще години чотири до вечора. Я встигну. Поїхали.
У метушні ми швидко вискочили з офісу.
Дорогою — тільки думки про ризики, наслідки, як усе врятувати з найменшими втратами.
 

Об’єкт. Близько 19:30.
Промоклий до нитки, з брудом на рукаві, я стояв на бетонній плиті й сперечався з прорабом.
Намагався не зірватися.
Мозок працював, як механізм: логіка, контроль, рішення.
І раптом — ривок усередині.
Софія.
— Дімон, котра година?
— Пів на восьму. А що?
— ...Блін.
Усе обірвалося.
Я рвонув до машини, навіть не попрощавшись. Двигун загуркотів, колеса зірвалися з місця, забризкавши чоботи охоронця.
 

20:30. Площа біля фонтану.
Місто вже загорталося у вечір.
Фонтан світився м’яким світлом, вода бігла тонкими дугами, і над площею зависла тиша — така, яку чуєш лише тоді, коли тебе вже ніде не чекають.
Я приїхав пізно.
Дуже пізно.
Вийшов із машини повільно.
Сів на лавку.
Опустив голову, стиснув пальцями скроні.
Уявляв, як вона стояла тут.
Може, п’ятнадцять хвилин.
Може, годину.
І дивилась на перехожих, думаючи:
“Зараз він з’явиться…”
А я не з’явився.
І все зіпсував.
І не знаю, як це виправити.
 

Повернувся в офіс уже після десятої.
Будівля стояла порожня.
Я увімкнув світло й одразу побачив телефон, який забув.
Чорний екран миготів сповіщеннями.
Але серед них — її.
Три пропущених дзвінки.
Два повідомлення.
І одне фото.
Я відкрив.
І світ ніби провалився.
Фото листа.
Того самого.
Я стиснув перенісся.
Її слова вдарили:
«Я, мабуть, цього заслуговую.»
— Ні... — прошепотів я. — Ні, блін...
Я набирав її одразу.
Без відповіді.
Ще раз.
Абонент тимчасово недоступний.