Розділ 4: Між 18:52 і 19:45

— Марк:
 

Я прокидаюся о 6:45.
У моєму житті рідко є місце випадковостям — усе має свій час, своє місце, свій сенс.
Біла чашка для кави — улюблена.
Під вікном — робочий стіл, завжди ідеально чистий: лише ноутбук і олівець.
Квартира така ж, як і я — стримана, світла, продумана.
Новобудова на Печерську, у якій я купив житло ще тоді, коли на місці будинку стояв тільки паркан із банером.
Простора кухня-студія з великими вікнами, спальня в нейтральних відтінках, мінімум речей і — улюблене місце — лоджія, з якої видно частину міста й обрій, що тоне в димці.
Іноді ввечері я виходжу туди з чашкою кави й просто дивлюся вниз, на ліхтарі, що спалахують один за одним.
Це не про розкіш — про спокій. Про відчуття, що я зміг.
Я не люблю галасу.
Тому місто мені найближче саме зранку, коли ще тихо, коли асфальт тільки вивітрює ніч.
Бігаю в навушниках без музики — просто для ритму.
Мені потрібно відчувати, що тіло тримається. Що дихає правильно.
На роботі для всіх я — “спокійний і надійний”.
Тримаю все під контролем, керую кількома проєктами, усе пам’ятаю.
Мені подобається моя робота. Створювати щось нове дає відчуття важливості.
І все ж… поза нею мене мало хто знає.
Яким я є насправді — рідко хтось цікавиться.
Іноді, коли вечорами всі вже розходяться, я залишаюсь у кабінеті, дивлюся на нічне місто й думаю, чи не запізно вже для мрій, які ніхто не підтримав.
Останні стосунки…
Вони закінчилися дивно — без сварок, без прощань.
Вона поїхала, спочатку “ненадовго”. Потім просто не повернулася.
Ми не розійшлися — ми роз’їхалися.
Час від часу вона приїжджає у справах. Ми зустрічаємось, п’ємо каву, говоримо ні про що.
Між нами немає обіцянок. Є двоє людей, яких усе влаштовує.
Принаймні, я так себе переконую.
Повернувшись із пробіжки, я раптом думаю про неї.
Про дівчину з зеленими очима.
Єдину, перед якою я колись був по-справжньому відкритий.
Я не думаю про неї щодня.
Але пам’ять про неї — не зникає.
Бо є речі, які не треба згадувати — вони просто живуть у тобі.
Як запах ожини. Як тепло долоні, яку ти колись тримав.
 

Телефон вібрує. Повідомлення.
“Привіт. Не знаю, чи зручно, але… Я завтра буду у місті.
Співбесіда. Робота. Можливо, після неї — зможемо побачитись?
Софія.”
 

Я завмираю.
Вона приїде.
Завтра.
Я перечитую повідомлення ще раз. І ще.
 

Потім набираю відповідь:
“Привіт. Звісно. Пиши, коли звільнишся — я буду на зв’язку.”
Натискаю «відправити».
І тільки тоді сідаю, ніби після удару.
Завтра.
Слово, яке раптом набуло ваги.
Усе інше — відходить на другий план.
 

— Софія:
 

Прокинувшись у своїй невеликій орендованій квартирі на Софіївській Борщагівці, я довго сиділа біля вікна з чашкою кави.
Ця квартира не моя, але я облаштувала її так, щоб почуватися спокійно: кілька книжок на полицях, світла спальня, плед на дивані, улюблені чашки на кухні.
Тут я вперше живу сама.
І вчуся створювати своє життя — з нуля.
Через годину я вже сиділа біля вікна електрички, тримаючи в руках блокнот із назвою курсу:
“Як почати все спочатку і віднайти себе.”
Швидко зняла обкладинку — надто соромно, якщо хтось побачить.
Мені вже двадцять вісім.
І я не маю роботи. Не маю чіткого плану. Не маю впевненості.
Я виросла у невеликому місті.
Батьки — звичайні люди: мама — вчителька, тато — механік.
З дитинства мені казали: “Працюй — і будеш чогось варта.”
Я закінчила філологію. Потім психологію.
Хотіла допомагати людям.
А зараз… не можу допомогти навіть собі.
Після війни все змінилося.
Я теж.
Навчилася цінувати життя. Але втратила відчуття себе.
Мені не потрібна розкіш. Мені потрібна свобода.
Свобода бути собою. Без страху. Без “як правильно”.
Я часто залишаюсь наодинці. Читаю. Думаю. Гуляю містом. І шукаю відповіді.
Коли написала Маркові — пальці трохи тремтіли.
Я не знала, що сказати йому насправді.
Що я більше не та.Що я… розгублена.
Але він відповів.
І в мені з’явилась думка:
Може, це шанс.
Не почати спочатку.
А договорити те, що ми колись не змогли.
 

Аудиторія була світла, проста.
Люди — різні, але з однаковою втомою в очах.
— Ви тут, бо хочете змін, — сказала спікерка.
— Але скажіть чесно: ви пам’ятаєте, чого хочете?
Я завмерла.
Пальці написали:
Я хочу писати.
Хочу, щоб мене читали.
Хочу повернути себе.
Сльоза впала на папір.
 

О 12:30 я написала Маркові:
«Привіт.
Якщо ти не проти — чекатиму біля фонтану в центрі міста. О 19:00.
Мені є що сказати.»
 

Відповідь:
«До зустрічі.»
 

18:52.
Я вже сиділа біля фонтану.
Повітря пахло дощем і каштанами.
Люди навколо жили своїм життям.
Я чекала.
 

19:20.
«Ти ще далеко? 🙂»
Без відповіді.
 

19:34.
Дзвінок.
Гудки. Тиша.
 

19:45.
Я зрозуміла. Він не прийде. Без пояснень. Без слів.
Просто — не прийде.
Я ще трохи посиділа.
А потім подумала: Мабуть, це і є та крапка, якої нам колись не вистачило.