Розділ 3: Ще до того, як...

— Софія:
Ранок того ж дня.
Я прокинулася ще до будильника — втретє за тиждень. Не можу спати так міцно, як колись. Лежала на ліжку, дивлячись у стелю, і щоранку в голові звучало одне й те саме запитання: “Це все?”
Робота, яку колись вибрала через “перспективу”, більше не надихала. 

Я перестала писати, хоча колись це було частиною моєї душі. Навіть дзвінки від друзів звучали як нагадування, що я живу не своє життя.
Можливо, справа була не тільки в роботі. А й у стосунках, у яких я розчарувалася.
Я зрозуміла, що бути залежною — це не про кохання.
Що кохання — це не коли ти втрачаєш себе, намагаючись бути ідеальною.
Минулого тижня я звільнилася — просто так. Без плану, без пояснень, без чіткого “що далі?”. І сьогодні, несподівано навіть для себе, вирішила поїхати в село, де колись жила бабуся. Те саме місце, де було багато тепла. І де я не була вже… тринадцять років.
Бабусі давно не стало. Хату продали. Але мені хотілося бодай трохи відчути себе вдома. Те тепло, яке наповнювало кожне літо.
Я доїхала маршруткою до райцентру, а звідти взяла таксі до села. Блукаючи знайомими вулицями, вдихала повітря, яке здавалося іншим — чистішим, живим.
Проходячи повз стару криницю, я на мить зупинилася. Спогади накрили раптово — теплі, легкі, зовсім не схожі на теперішні відчуття. Я швидко відвела погляд і пішла далі.
Мені просто потрібно було знайти місце, де можна сховатися хоча б на годину. Від усього. І, можливо, від себе.
Дощ почався раптово — різкий, сильний, з запахом мокрої землі й свіжості. Я притискала до себе тонку куртку, ковзаючи по слизькій бруківці.
І тоді побачила світло.
Маленька кав’ярня з великими вікнами світилася теплом, ніби запрошуючи сховатись.
Я зупинилася на мить, важко дихаючи під дощем.
І зробила крок вперед.

— Марк:
Ранок того ж дня.
Зустріч із місцевими чиновниками та потенційними інвесторами тривала довше, ніж планувалося. Невеликий проєкт — реконструкція старої будівлі під молодіжний центр — мав перспективу, але, як завжди, там, де є папери, бюджети й людські амбіції, усе потребує терпіння.
Я витримав. Як завжди. Спокійно, чітко, без зайвих емоцій.
Коли всі потисли руки, я вийшов із адмінбудівлі й на мить зупинився, вдихаючи свіже повітря. Мені потрібно було кілька хвилин для себе. І кава.
Іноді люди дратували більше, ніж сама робота. Особливо коли починали розповідати, як мені робити те, в чому самі нічого не розуміють.
Я зайшов у кав’ярню. Усередині було тепло, тихо, пахло свіжомеленою кавою. Великі вікна пропускали сіре світло дощу.
Я не планував затримуватись — просто взяти каву й поїхати далі, до батьків.
Але…
Я побачив її ще до того, як вона зайшла.
Через скло. У світлі вітрини. В обрамленні дощу.
Зелений погляд, який неможливо було сплутати ні з ким.
Вона була в тонкій куртці з капюшоном, мокре волосся прилипало до щік. Рухалась швидко, ніби тікала від дощу — або від чогось більшого.
Моє серце на мить просто зупинилося. Ніби хтось натиснув «паузу».
Усе, про що я думав до цього — робота, плани, проєкти — втратило сенс.
Залишилась тільки вона.
Софія.
Я навіть не одразу усвідомив, що прошепотів її ім’я.
Тіло відреагувало швидше за розум. Тепло розлилося всередині — знайоме, майже забуте.
Дівчинка з літа.
Зі смішним записником і мріями, які пахли ожиною. Та, що писала листи від руки — і кожне слово було важливішим за повітря.
Я пам’ятав, як прокидався рано, щоб перевірити стару лавку біля криниці. Чекав.
Іноді — даремно.
Іноді — знаходив її слова.
А потім — тиша.
Спочатку день. Потім тиждень. Місяць. Рік.
Я тоді вирішив, що вона передумала. Що просто зникла.
Я намагався злитися.
Але не зміг.
Бо ті листи були першими словами, які хтось писав тільки для мене.
І коли вони зникли — щось у мені теж замовкло.
Мені шістнадцять.
Сніг щільно ліг на село. Світ став білим і тихим, ніби загорнутим у вату. Я зайшов у поштове відділення просто так — не сподіваючись.
І побачив конверт.
Маленький. З нерівними літерами. Знайомим почерком.
І запахом, який був тільки в неї — суміш маминих парфумів і кориці з бабусиної кухні.
Привіт, Марку.
Не знаю, чи ти ще пам’ятаєш мене, але я пам’ятаю кожен день літа, який ми провели разом.
Можливо, я приїду до бабусі на свята. Можливо — вже через тиждень.
Я дуже хочу тебе побачити.
Навіть якщо все буде по-іншому — я все одно прийду до тієї лавки біля криниці.
Якщо ти там будеш — я повірю, що все можливо.
Софія.
Я перечитував цей лист знову і знову.
Виходив на мороз без шапки, стояв біля тієї лавки кожного дня. Першого січня. Другого. Сьомого. П’ятнадцятого.
Вона не прийшла.
І більше не писала.
Тоді я думав, що це просто юна дурість. Що життя не зобов’язане виконувати всі обіцянки.
Але відчуття, що я тоді її не дочекався…
воно залишилося. Навіть через роки.