Розділ 2: Після смак.

— Марк:
 

Я сидів ще кілька хвилин після того, як вона вийшла.
Її чашка залишилась на столі.
Ще трохи тепла. З ледь помітним відбитком губ на білому порцеляні.
Я не рухав її.
Ніби це могло затримати момент.
Ніби вона все ще тут.
Софія.
Вона знову зникла.
Але цього разу — залишила шанс повернутися.
Я провів пальцем по краю чашки й тихо видихнув.
— Я розповім… але не сьогодні.
Її голос досі звучав у голові.
Так знайомо. Так тепло. І водночас — болісною порожнечею відлунювало всередині.
Я не вмів жити в напівтонах.
А Софія завжди була ними.
Літом, яке закінчилося занадто рано.
Запахом ожини. Теплом, яке тоді було простим і зрозумілим.
І раптом вона тут. Реальна. Поруч.
Але зовсім інша.
Ті ж зелені очі.
Тільки тепер — глибокі та втомлені.
Вони більше не горіли.
Вони ніби… пережили щось, про що я ще не знав.
І, можливо, не був готовий дізнатися.
Колись вона написала:
“Я прийду до криниці. Якщо ти будеш там — я повірю.”
Я прийшов.
А вона — ні.
Я переконував себе, що більше не чекаю.
Але це неправда.
Я всміхнувся сам до себе.
— Добре, Софіє… — прошепотів тихо. — Я ще трохи почекаю. Кілька днів.
Я підвівся.
Усередині було дивне відчуття.
Неспокій.
Наче старий механізм, який давно не працював, раптом знову запустився.
І я ще не знав — добре це… чи ні.

Коли я приїхав до батьківського дому, стіл уже був накритий. Як завжди.
Мама поставила вареники, тато дістав компот із погреба.
На кухні пахло теплом. Домом.
Я сидів за столом, кивав, дякував, але думками все ще був там.
У тій кав’ярні.
У моменті, коли наші погляди зустрілися.
У голосі, який я колись знав напам’ять.
Дивно.
Після всього, що було — війна, втрати, біль — я перестав мріяти.
І навчився ховати емоції десь глибоко всередині.
А тепер…
Одна зустріч.
І всередині знову щось рухається.
Незвично. Неконтрольовано. Але по-справжньому.
— Ти якийсь сьогодні задуманий, — мама уважно подивилася на мене.
— Та ні, все нормально, — відповів я автоматично. — Просто день такий.
— Через роботу? — втрутився тато.
— Ні. Просто… — я на секунду замовк. — Побачив одну людину. Неочікувано.
— Чоловік чи жінка? — усміхнувся він.
Я задумливо поглянув на нього, нічого не відповівши.
Бо вперше за довгий час не знав, що сказати.
Лише серце билося інакше.
Тихіше. Але відчутніше.
Щось змінилося.
І я ще не розумію — що саме.

Якщо вам відгукується ця історія — буду дуже рада вашим враженням 💛
Мені важливо знати, що ви відчуваєте разом із героями.
Додавайте книгу в бібліотеку, щоб не пропустити продовження ✨