Розділ 1: І раптом — ти.

— Софія:
Холодні краплі різко вдарили по обличчю. Вітер підхопив волосся, скуйовдив його, змусивши липнути до щік і губ.
Дощ почався зненацька. Сильний. Густий. Нестерпно холодний.

Я не встигла навіть нормально зорієнтуватися, коли одяг уже промок, а джинси стали важкими й неприємно тягнули вниз.
Я озирнулася. І побачила світло.
Стара будівля, на яку раніше не звернула уваги — колишній магазин, перероблений у маленьку кав’ярню. Вона ніби ховалася від дороги, гублячись між дерев.
Я забігла всередину.
Двері тихо зачинилися за спиною, і разом зі мною в приміщення увірвався запах дощу.
Тепло огорнуло одразу.
Я провела рукою по волоссю, стискаючи мокрі пасма, відчуваючи, як холодна вода стікає між пальцями.
І тільки тоді підняла очі.
Силует біля вікна.
Світло падало на обличчя нерівно — частину залишаючи в тіні.
Знайомий. Хвилюючий. Неможливий.
Серце раптово стиснулося.
Ніби я вже знала, що це він… ще до того, як дозволила собі повірити.
Марк.
Повітря стало густішим. Наче його раптом стало менше.
— Марк?.. — голос прозвучав тихіше, ніж я хотіла.
Він підняв голову.
— Софія?..
Усе навколо зникло.
Дощ за вікном. Чужі голоси. Музика.
Залишилися тільки ми.
Колишні.
Ті, що не встигли стати кимось одне для одного — і не знали, ким є тепер.
Він підвівся.
Я відразу помітила, як він змінився: ширші плечі, впевненість у рухах, трохи втоми в очах.
Але коли він усміхнувся — я впізнала його.
Того самого.
Хлопця з літа.
Того, хто піднімав мій велосипед на гору.
Того, хто обробляв мої розбиті коліна, ніби це було щось важливе.
— Ти змінилася, — сказав він тихо.
Без осуду. Але з напругою.
— Ти став іншим, — відповіла я, уважно дивлячись на нього. — Але… я тебе впізнала одразу.

Ми сіли.
Я тримала чашку капучино, але не пам’ятала, коли її замовила.
Пальці ледь помітно тремтіли.
Ми говорили.
Про роботу. Про міста. Про життя, яке якось стало дорослим без нашої згоди.
Слова звучали спокійно. Майже звично.
Але між ними було щось інше.
Напруження.
Наче повітря стало важчим.
Наче кожне слово обходило те, що насправді хотіло вирватися назовні.
Я ловила себе на думці, що не чую половини того, що він говорить.
Бо відчуваю тільки одне:
як сильно б’ється серце.
І як сильно мені хочеться втекти.
Або залишитися.
— Чому ти тоді… зникла? — запитав він.
Голос тихий. Але проникливий.
Я відвела погляд. Провела пальцем по краю чашки.
Всередині піднімалася хвиля.
— Я не була впевнена, чи варто повертатися… — сказала тихо.
— Чи не зруйнує це те світле, що було між нами.
— Ти могла написати, — тихо сказав він. — Одне речення. Одне довбане речення.
Я підняла очі.
Злість спалахнула раптово. Але не на нього.
На себе.
На той час.
На ту дівчину, яка вирішила мовчати.
— А якщо я думала, що буде тільки гірше, якщо повернусь? — голос зірвався. 

Він мовчав кілька секунд.
Дивився прямо в мене.
— Знаєш, дивно навіть не те, що ти зникла, — сказав нарешті. — Ми були дітьми. Дивно те, що я так і не перестав чекати.
У грудях щось боляче стиснулося.
Я видихнула. Ледь усміхнулася.
І вперше за довгий час дозволила собі не триматися.
— Я розповім тобі все, — сказала тихо. — Якщо хочеш. Але не сьогодні.
— Чому?
— Бо ця розмова не має бути випадковою. Я не хочу знову сказати щось не так.
Він кивнув.
— Добре. Коли?
— Через кілька днів. Я подзвоню.
Пауза.
— Тепер я не зникну.
Ми обмінялися номерами.
Я підвелася.
Мені потрібно було піти швидко.
Щоб не розсипатися прямо тут.
Серед запаху кави.
І його погляду.
Він усміхнувся.
Справжньо.
Як колись.
— Я почекаю, — сказав він тихо. — Кілька днів уже нічого не змінять.
Я вийшла в дощ.
Холодні краплі знову торкнулися обличчя.
Але тепер я їх майже не відчувала.
Бо всередині було голосніше.
Я боялася не цієї зустрічі.
Я боялася того, що вона може все змінити.