Чаво

       Асланові було шість років, коли в його житті з’явився Чаво — крихітний бірюзовий хвилястий папуга з чорними цяточками на крилах, жовтою головою і очима, що світилися, наче зсередини.

«Sarı kafa» — часто говорив на нього Аслан (якщо дослівно перекласти з турецької — жовта голова).

— Він сміється, — сказав Аслан, коли вперше побачив хвилястого папугу. — Це точно сміх.

       Чаво й справді посміхався очима. Хлопчику показали два зовсім однакових папуги, але він обрав його — особливого птаха, що змінив його життя. Аслан не міг дочекатися, коли Чаво виповниться сорок п’ять днів, щоб можна було взяти його з собою, а коли цей день настав — зранку не знаходив собі місця в очікуванні нового друга. Він нібито відчував, що це буде дружба на роки.

       Між хлопчиком і папугою виник особливий зв’язок: коли Чаво крутив головою, стрибав по клітці, говорячи: «Чаво-Чаво, люблю», — у кімнаті ставало світліше, навіть у похмурі дні. Аслан звик щоранку відкривати клітку — і Чаво вмить злітав йому на плече, щебечучи щось своє, важливе. Але частіше за все він говорив по-людськи, здебільшого турецькою мовою.

Аслан навчив Чаво казати:

— Доброго ранку!

— Немає такого птаха, як я. Я птах?

— Будь щасливий! Будь щасливий! Будь щасливий!

— Какош-ш-ш, люблю.

— Король Чаво, король!

— Паша Ерол!

І ще багато інших слів. Здавалося, Чаво міг повторити все, що говорив йому Аслан.

       Разом вони снідали: Аслан — кашу, Чаво — шматочок морквини, а інколи навіть яйце з сиром. Разом грали: хлопчик будував з конструктора хатку, а птах намагався її розібрати. Увечері сиділи перед телевізором — Чаво зручно вмощувався на плечі хлопчика і уважно дивився мультфільми, час від часу повторюючи слова героїв кумедним тонким голоском.

       Час йшов. Чаво дорослішав, а з ним дорослішав і Аслан. Але одне було незмінним — їхня дружба. Асланові вже виповнилося дванадцять, але він, як і раніше, біг додому після уроків, щоб поділитися з Чаво своїми секретами. Добре, що папуга розумів, що секрет не можна нікому розповідати.

— Будь щасливий! — це була улюблена фраза хвилястого папуги.

       Він вигукував її у найнесподіваніші миті: коли Аслан нервував через контрольну, коли не міг знайти другу шкарпетку, коли просто мовчки сидів на підлозі після сварки з мамою.

— Будь щасливий! — повторював Чаво, і Аслан сміявся, навіть крізь сльози.

       А потім стало тихо.Чаво одного дня не сказав жодного слова — ні по-турецьки, ні по-українськи, ні мовою птахів... Він лежав у клітці, з розпущеним пір’ячком, і ні на що не реагував. Ветеринар сказав, що це буває, і настав час попрощатися з Чаво — йому вже йшов сьомий рік (Чаво виповнилося шість років і ще шістдесят днів).

       Аслан довго сидів біля клітки. Потім плакав. Плакав так, як ще ніколи в житті. Здавалося, частинка його серця пішла разом із другом...

      Минали дні. Тиша ранила. Але в голові постійно звучало:

— Будь щасливий! Будь щасливий! Будь щасливий!

Аслан спершу злився. Як радіти, коли все болить? Як посміхатися, коли пішов найкращий друг?

— Будь щасливий! Будь щасливий! Будь щасливий! — лунало в його голові, коли він побачив у вікні маленького жовтого метелика.

Асланові здалося — чи, може, справді було — що метелик зупинився на тому самому місці, де любив сидіти Чаво. Хлопчик усміхнувся крізь сльози.

       Того ж дня він уперше за останній тиждень відкрив коробку з пір’ям Чаво, назбирав його, коли був сезон линьки. Поклавши на долоню бірюзову пір’їну, сказав:

— Доброго ранку, Чаво. Я навчаюсь радіти.

       Чаво не повернувся. Але Аслан відчував, що він десь поряд. Можливо, як жовтий метелик, а може — як нова пташка. А може, як дитина, очі якої також сміятимуться, як сміялися очі Чаво...

       Аслан навчився радіти кожному дню, як його колись навчив маленький, щебетливий, світлий друг.