Розділ 12

Час минав, і дедалі актуальнішим ставало питання про відключення Машеньки від системи життєзабезпечення.

— Начальство вимагає, — виправдовувався Богомол.

— У мене своє начальство, — заперечив Марк. — Тривалість перебування пацієнта в ЛЕНГу не регламентована.

— То це твоє начальство хвилі й підіймає за твоєю спиною, — натякнув Богомол. — Ти, як завжди, нічого не знаєш. Шамрило каламутить воду.

— Тоді зрозуміло, — зітхнув Марк. — Я так цього не люблю...

— Тільки я тобі нічого не казав.

— Само собою. А з Машенькою я не знаю, що робити. Було одразу зрозуміло, що шанси невеликі. Якби не мої дослідження, її давно вже відключили б, ви ж знаєте. І що я скажу її батькам? А Дмитру?

— Гаразд, розберемося. Я з деким поговорю, — підбадьорив Марка Богомол. — А ти думай, що робити, ворушили мізками.

— Та ворушу, хоч самому в кому впадай, — зітхнув Марк. — Паша запише моє бажання її розбудити, і вона прокинеться.

Після останніх слів Марка Богомол глянув на нього підозріло.

— Я сподіваюся, що ти це не серйозно?

— А що я можу зробити? — розвів руками Марк. — Як знайти тета-ритм відповідної частоти та фази? Якби я мав загін коматозників, можна було б пробувати.

— Тіпун тобі на язик! — обурено відреагував Богомол. — Мені тут загону коматозників тільки не вистачало. Дякувати Богу, до цього рідко доходить.

— Треба шукати в обласних лікарнях. Зібрати банк записів та перевіряти на сумісність, як при пересадці органів.

— Можливо, — погодився Богомол.

Сказане Богомолом про заступника директора могло серйозно вплинути на плани Марка, і він засмутився. Зрозумів, що помилився, коли згадав Машеньку у нещодавній розмові з Олександром Шамрилом. Не буде пацієнтки, будь ласкавий, поклади підсилювач йому на стіл. Найголовніше, що формально заступник директора правий: не поставив на баланс — не маєш права працювати. Поставив, отже, втратив над ним право власності.

Затвердження патенту, як на зло, зависло.

І до того ж виявилося, що розмову з Богомолом про Машеньку почув Дмитро.

Щойно Марк повернувся до свого кабінету, відразу отримав нового візитера в особі блідого як полотно Дмитра Гордієнка.

— Запишіть мої ці хвилі, як їх там, — запропонував хлопець, з надією звертаючись до нього.

Марк мало не зірвався. Як у них просто! У тих, хто нічого не тямить у нейрофізіології!

— Діма, щоб записати твій тета-ритм, мені треба ввести тебе в стан коми. Ні в сон, ні в наркоз, у кому! Ти розумієш? Медикаментозну кому я можу викликати у пацюка за допомогою спеціально придуманих для цього хімічних речовин. Людині я такого зробити не можу. Невже не зрозуміло?

Дмитро сторопів від такої реакції.

— Я чув вашу розмову в кабінеті завідувача, — зізнався він. — Я не спеціально підслуховував. Але якщо хвилі Машеньки підійшли мені, то мої теж повинні підійти їй, так?

— Безперечно, Дімо. — Марк не міг швидко втихомирити несподівану емоційну реакцію. — Твій тета-ритм цілком можливо має відповідні характеристики. Але твої думки про політ з даху не підходять. Мені потрібний позитив. Знаєш, емоції зі знаком плюсик.

«Треба заспокоюватись. Щось я розбушувався», — відразу спіймав себе на думці Марк. Коли він дізнавався, що за його спиною про нього ведуться невтішні розмови, то завжди реагував дуже болісно. «На хлопцеві зриваю злість. Він ні до чого. Він собі місця не знаходить, а я кричу».

Марк набрав більше повітря і зробив глибокий видих.

— Вибач, — сказав він. — Я намагатимусь зробити все можливе, щоб змінити ситуацію на краще.

Дмитро теж зітхнув:

— Я в боргу перед нею.

— Це не так.

"Тепер заспокоювати ще і його", — думав Марк, дивлячись на Дмитра.

— Я в боргу в неї й маю щось зробити, — продовжував своє Дмитро.

— Ти й так часто приходиш. Ті сни продовжуються?

— Та ні, пройшли сни. Вона не ображається.

— От і добре. Нема чого тобі переживати. Машенька — це моя справа, тебе вона не стосується.

— Ще і як стосується! — спалахнув Дмитро.

— Ох, Дімо, — похитав головою Марк. — Якби можна було так, як у казці, — прискакав принц, поцілував сплячу красуню, вона й прокинулася.

— Не допомагає, я пробував, — пробурчав Дмитро. А Марк ошелешено поглянув на нього:

— Хто тобі дозволив? Я ж попереджав, не чіпати нічого. — Марк не відразу зрозумів сенс сказаного, а коли зрозумів, спантеличено почухав чоло.

— Це вже давно було, нічого не змінилося, — запевнив його Дмитро.

— Дуже добре. Не здумай більше нічого робити.

Так Дмитро його й послухав!

За два дні, прийшовши на роботу, Марк застав всю реанімацію на вухах.

— Його знайшли годину тому у тебе під кабінетом! Читай! — Богомол тицьнув йому клаптик паперу і зник за дверима реанімаційного відділення.

Марк дивився на записку, відчуваючи, як підіймається дибки волосся на голові:

«Я зробив це з власної волі й тільки з однією метою – оживити Машу».

Марк переодягся так швидко, як тільки міг.

Дмитра помістили на його колишнє місце у ЛЕНГу. Під’єднали до апаратури, налагодили внутрішньовенну інфузію.

— Що він зробив?

— Він у повній відключці, тільки-но сам дихає. Тиск на нулях – повідомив Богомол. — Кров уже у токсикологів. Схоже на наркотики. Передоз.

— Він не був наркоманом, це я точно знаю, — запевнив його Марк.

— Ти читав записку? — штовхнув його в плече Богомол.

Марк усе зрозумів.

— Дурень, закоханий...

— Підключай свою шарманку поки не пізно, — скомандував Богомол.

Марк тремтячими руками підключав підсилювач з комп'ютером і скоса поглядав на Богомола, який не зводив очей з Дмитра.

Підійшли інші лікарі та медсестра. Марк ловив тета-ритм, змінюючи місця електродів на голові пацієнта і покривався потом.

— Ну, що ти копаєшся! — нервував Богомол.