Розділ 11

Поки Єгор Марченко готувався до виписки, Марк не раз зустрічав Дмитра, який із помітною завзятістю продовжував приходити до Машеньки у гості. Крім того, виходячи одного разу зі свого кабінету, в передбаннику реанімації, Марк натрапив на цілу компанію. Батьки Машеньки та Дмитра щось жваво обговорювали, спочатку його навіть не помітивши.

Марк сам підійшов до них поцікавитись метою візиту.

— Ми прийшли провідати Машеньку, — повідомив Гордієнко старший. — Як вона?

— Як і раніше, — спокійно відповів Марк, намагаючись не показати свого подиву.

Зазвичай пацієнти та їхні родичі виписувалися з реанімації з єдиним і зрозумілим бажанням — назавжди забути сюди дорогу. Але Гордієнко старший вирішив за потрібне пояснити.

— Ми хочемо підтримати своїх друзів. — Очевидно, він мав на увазі батьків Машеньки. — Ну, і сина теж.

Марк кивнув і пішов далі у своїх справах, роздумуючи про людські стосунки.

Мабуть, окрім снів Дмитра цих людей пов'язувало щось інше. «Поділися своїм горем, і воно зменшиться вдвічі, поділися радістю — і радість збільшиться вдвічі».

Позитивний результат щодо Єгора Марченка не приносив радості. Можливо, Єгорові справді судилося померти, а він, Марк, не дав йому піти, порушивши правильний перебіг подій, втрутившись у долю людини. Чи буде правильним, якщо він «розбудить» Машеньку?

Марк згадав, як їхав Єгор на інвалідному візку. Марк віддав йому банківську картку, залишену волонтерами. На ній залишалося чимало грошей. Але Єгор зреагував на це байдуже. Похмурий погляд, холодні слова подяки, кинуті Єгором Марченком на прощання, залишили в душі Марка важкий осад.

Пробудження Єгора Марченка не залишилося непоміченим начальством.

Заступник директора з науки Олександр Шамрило, зателефонувавши Марку, запросив його зайти до нього.

Дорогою до адміністративного корпусу Марк мізкував про причини дзвінка.

Шамрило зустрів його надзвичайно привітно.

— Вітаю, заходь.

Марко привітався з ним за руку.

— Я чув, що ти робиш успіхи? Твій підсилювач щось таки може?

— Я все виклав у науковому звіті, — сухо відповів Марк, не кваплячись ділитися з начальником своїми радощами та печаллю.

— Скажу тобі по секрету, до мене звернулися люди, між іншим, дуже впливові, які пропонують зробити гарне капіталовкладення у роботу нашого інституту, і не лише...

Він зробив багатозначну паузу, пильно подивившись на Марка. А Марк згадав слова Богомола: «...не продавайся...».

— Серйозно, вони пропонують великі гроші.

— За що?

— За твій підсилювач і за те, що ти поділишся своїми секретами.

— Чого ж вони звернулися до вас, а не до мене? — не втримався Марк.

— Вони звернулися до мене, бо я твій начальник, а твій підсилювач — на балансі інституту.

— Я не ставив його на баланс інституту.

— Так треба було поставити, інакше ти не маєш права використовувати його.

Встановилася напружена пауза.

— Кому і з якою метою потрібен мій підсилювач? — порушив мовчання Марк, подумки прокручуючи слова Богомола, які добре запам'яталися: їм потрібні людські душі. Стало якось моторошно.

— Яка різниця?

— Він необхідний для роботи.

— Зробиш ще один. Тобі що, гроші не потрібні?

— Виготовлення нового підсилювача вимагатиме часу, а в мене лежить пацієнтка, яка не чекатиме.

— Не відомо, чи захочуть вони чекати.

— Вони не мають іншого виходу. — Марк теж не мав іншого виходу, як пообіцяти зробити ще один пристрій.

— Я спитаю, — відступився замдиректора. — Скільки часу потрібно?

— Пару місяців, не більше, — запевнив його Марк, сподіваючись, що за цей час встигне знайти якусь відмазку, щоб не продавати своє дітище.

Вийшовши з адміністративного корпусу, згадав, що сам нещодавно говорив Паші про бізнес-проєкт. Ось-ось мав з'явитися патент, і тоді вільному воля. Запатентований винахід не повинен припадати пилом без діла. Для того воно і створювалося, щоб працювати, та й дохід приносити, як же без цього? Але Шамрило... Ні, заступник директора з науки був не тією людиною, з ким Марк хотів би ділитися прибутками. Було зрозуміло, що тепер він не відстане, і можливо доведеться йти на відкритий конфлікт, але це буде пізніше. А зараз треба було самому розібратися, що вийшло, а що ні.

Стандартної методики розробити не вдавалося. Тета-ритм новонародженого та спогади Марченка про тушкованку на Машеньку мали такий самий ефект, як і все інше. А саме – жодного. Не було ні реакції на перший вплив, ні динаміки протягом трьох днів після, які Марк просидів з ранку до вечора в ЛЕНГу, очікуючи на якусь реакцію пацієнтки. Мабуть, справа була не лише у позитивних чи негативних емоціях.

— А злітаю в Мец, — домовився Марк із Богомолом. — Тиждень, власним коштом. Стажування оформлю. Візьму з собою підсилювач. Може, дозволять записати когось. У них там таких пацієнтів валом.

Мец зустрів Марка на залізничному вокзалі дрібним дощем та посмішкою Вінсента Герстера — лікаря-реабілітолога з клініки Клода Бернара.

Марка добре прийняли — поселили до гуртожитку, показали клініку, багато розповіли, але за весь тиждень до важких хворих так і не допустили. Навіть особисті контакти не допомогли.

Земляк — Антон Швець, якого тут називали Ентоні, з жалем розвів руками:

— Пробач, друже. Тут із ліцензією дуже суворо. Приїжджай на рік. А з новим апаратом треба зареєструвати дослідження від нашої клініки.

Марк припускав щось подібне, що доведеться долати багато умовних обмежень, але так, щоби взагалі нічого...

— За рік складеш іспит, тебе візьмуть з руками та ногами. А там за пару років і родину перевезеш. — Антон думав, що цими словами можна заспокоїти.

Марк категорично відповів:

— Починати все наново я не стану. Дякую.

Після цієї розмови Марк до вечора тинявся вздовж набережної Мозелю, намагаючись відірватися від міської метушні й зібрати воєдино свої думки.