Розділ 6

Розмову із сином Ореста Петровича Богомол взяв на себе. Марк був йому дуже вдячний за це, бо сам за цілу безсонну ніч так і не зміг знайти потрібних слів. «Напевно, побоюється, що я викладу все, як було насправді», — думав горе-експериментатор.

Йому вистачило пояснень із батьками Машеньки та Сонею.

Батьки Машеньки несміливо постукали до кабінету з табличкою «Лабораторія експериментальної нейрографіки». Батько Машеньки попросив дозволу увійти, і зав лабораторією запросив присісти своїх відвідувачів, звільнивши для них двоє стільців від коробок, що нагромаджувалися на них.

— Доброго дня, ми хотіли дізнатися, як наша дочка.

— Все нормально. Як зазвичай. — Марк зображував спокійного та впевненого лікаря. Він відчував, що візит батьків пацієнтки пов'язаний із трагічною подією, що сталася напередодні.

— Ми чули, один із пацієнтів... Помер. — Батько Машеньки насилу вимовив останнє слово.

— Так, Оресте Петровичу, на жаль, помер, — якомога спокійніше сказав Марк. — Але ж таке буває, це відділення реанімації.

— Але ж ми думали, — чоловік не знаходив потрібного слова. Тоді дружина договорила за нього:

— Марку Сергійовичу, ми турбуємося за Машеньку. Ми розуміємо, що ви робите все необхідне, але дуже боїмося, що з нашою дівчинкою може статися щось подібне.

— З Машенькою все буде нормально, — постарався запевнити їх Марк.

І для більшої переконливості додав:

— У вашої доньки здоровий молодий організм, міцне серце. А Оресту Петровичу було за сімдесят.

— Ми хотіли б, щоб ви постаралися... Зробити що-небудь, — чоловік поклав на стіл конверт.

Взяти гроші Марк не міг. Ніяк не міг. Тим більше зараз, після всього, що сталося, і про що ці люди не знали. Йому й без того важко було на початку перебування Машеньки в ЛЕНЗі озвучити її батькам суму, необхідну на додаткові витрати на догляд. Усі подібні питання зазвичай вирішував Богомол.

— Нічого не потрібно. Ваша дочка обов'язково вибереться. Я знаю це напевно. А з цим зайдіть до Богдана Любомировича. — Марк з останніх сил намагався зберегти доброзичливість, хоч у душі хотілося виштовхати батьків Машеньки за двері, знову зачинитись і нікого більше не бачити. «Якби все залежало лише від грошей».

— Дякую, — нерішуче зам'явся на місці батько Машеньки.

— Все буде добре, ви теж повинні в це вірити, — говорив Марк, а совість шепотіла: «Брехня, все брехня, ти сам не віриш».

— Так, звичайно, ми віримо, — поспішила відповісти за чоловіка дружина. На щастя Марка, вона першою встала і дала чоловікові знак, що настав час йти.

"Слава богу, забрали конверт", — подумав Марк, зачиняючи двері за відвідувачами.

Не встиг він відійти від цього візиту, як довелося знову відчиняти двері. На порозі стояла Соня.

— Можна? — спитала вона і, не чекаючи на відповідь, рішуче зайшла до кабінету.

Не давши Маркові схаменутися, вона відразу вимовила мабуть заздалегідь приготовлену фразу:

— Назвіть суму, я знайду гроші. Я вважаю, що якщо Єгорові не судилося загинути там, то він виживе і тут.

Вона вчепилася в Марка поглядом, сповнена рішучості отримати від нього і свою частку обіцянок.

На цей раз Марк не витримав:

— Соня, сподіваюся, ви розумієте, що шанси невеликі?

Але, мабуть, Соня була панночкою не з боязкого десятка. Вона не відвела погляд і чекала, що Марк скаже щось ще.

— Ви на якому місяці? — не знайшов нічого іншого, щоб спитати Марк.

— На шостому. Яке це має значення?

«На вигляд тендітна, а характер ще той», — подумав Марк.

— Вам не можна хвилюватися. — Марк помітив, як стали рожевими її щоки.

— Я не хвилююсь. Точніше, вже відхвилювалася, — Соня мимоволі поклала долоню правої руки на живіт. — Я хочу, щоб ви знали, що про Єгора теж є кому подбати.

— Я в цьому не сумніваюсь. Але вам треба в першу чергу подбати про себе та про свою майбутню дитину.

— У нас все в порядку.

— І в Єгора теж.

Соня не розуміла, що Марку зараз найменше хотілося говорити про перспективи коматозників ЛЕНГу. Сподівався, що відвідувачка дасть йому спокій, але вона присіла на один зі стільців. Не виганяти ж її силою.

Марк присів поряд, згадавши, що нещодавно хотів щось у неї дізнатись.

— Я давно хотів вас спитати, Соня. Чи знаєте ви якісь щасливі моменти з його життя? Які б могли бути сильнішими, ніж переживання, пов'язані з війною? Якщо він любить музику, то яку? Чи якась улюблена страва, і він міг би зреагувати на запах? Або друг, почувши голос якого, він пригадав би щось приємне?

— Він мене не пам'ятає?

Якщо від першої хвилі хвилювання Марк і звільнив Соню, то тепер почала зароджуватись інша хвиля.

— Я ж казав вам, що з його пам'яті мені вдалося отримати лише короткі фрагменти, пов'язані з тим, що безпосередньо сталося перед вибухом.

— Я не думаю, що спогад про мене буде дуже яскравим, — голос Соні трохи затремтів, і Марк відчув, що дарма порушив цю тему. Але було пізно повертатися назад, тим більше він планував з'ясувати у Соні якісь подробиці з життя Єгора, сподіваючись, що вони допоможуть прийняти правильне рішення про методи впливу на його пам'ять.

— Ми були разом один раз, і цього вистачило, щоб я завагітніла. При цьому він був у зюзю п'яний. Хоча мене він може пам'ятати з Майдану. Але ніяких почуттів, крім дружніх, у нього тоді до мене не було. Тоді взагалі було складно із почуттями. Та й зараз, на війні, не краще.

— І він не знає, що ви вагітна?

— Ні.

— А ви впевнені, що вагітна від нього?

Щоки Соні ще більше налилися рожевим, але вона зберегла самовладання.

— Я впевнена. У мене крім нього більше нікого не було, останні роки два, принаймні. Ви не вірите?

— Чого ж не вірю? Вірю.

Марк сам собі дивувався, що ставить такі відверті запитання. Але робив він це не з цікавості. Це було потрібно для справи.

— У такому разі, може, ви знаєте, чи є в нього ще діти?