Розділ 3

З аспірантом Пашею завідувач ЛЕНГу порозумівся майже одразу після його появи в лабораторії. Для Марка він був Пашею, для пацієнтів — Павлом Олександровичем. Виходячи з теми своєї дисертації, він мав займатися реабілітацією хворих після тяжких мозкових травм — розробляти методику використання нового тренажера, що дозволяє прискорити відновлення рухової функції. У реанімації та постінсультному відділенні з тих пацієнтів, хто вдало пережив критичний період, він набирав групу для занять на тренажері.

Паша старанно проводив тренування як лікар реабілітолог, але його душа рвалася до того, чим займався Марк.

Виявилося, що Паша, попри відсутність технічної освіти, чудово розбирався в електронній техніці. Він звів Марка з талановитим програмістом — Анатолієм Приходьком, в результаті чого і народилося їхнє спільне дітище — підсилювач біоелектричних процесів з унікальним програмним забезпеченням.

Заявку на винахід подали на трьох, підгадавши подачу документів під відпустку заступника директора з науки. Директор інституту підмахнув всі папери замість свого зама не дивлячись. Сам, будучи відомим оперуючим нейрохірургом, на чужі лаври не претендував, що не можна було сказати про його заступника — Олександра Шамрила. Заступник директора з науки вважав, що оскільки він очолює науку інституту, то всі співробітники просто зобов'язані ставити його прізвище першим у списку авторів наукової продукції. Тим паче якщо йшлося про патент на винахід. Марк же вважав, що на заступника директора він уже досить попрацював, ще коли писав кандидатську, і тепер може собі дозволити працювати на себе. Не хотів йти на прямий конфлікт, тому про останній винахід начальство було ні слухом ні духом. До всього іншого, він турбувався про Пашу. Він точно міг би отримати на горіхи, якби його науковий керівник дізнався, що учень оформив патент без нього.

— А хто йому скаже? — підморгнув Марк Паші. — Ми оформимо патент і продамо прилад французам. А краще німцям. За умови, звичайно, якщо знайдемо йому гідне застосування.

Паша у всьому був згоден із Марком. Варіант бізнес-проекту був йому до вподоби, а Олександром Шамрилом він взагалі не переймався. Сам його недолюблював.

Отримавши на екрані комп'ютера перші розмиті відблиски пацюкових снів, Марк відчув реальну можливість зазирнути в пам'ять тварин. Не абияка інтрига, як фантастика. Ось тільки клінічно марно.

Що з того, якщо він дізнається які саме моменти у своєму житті пацюк вважає важливими для того, щоб зберігати у довготривалій пам'яті? Для наукової новизни було вже достатньо того, що фіксувався сам сигнал у стані на межі зі смертю. Є сигнал — немає смерті кори, отже, людина жива. Але Марк відчував, що винахід можна використовувати не тільки для констатації життя та смерті чи переглядів снів під час коми. Треба лише докласти зусиль, проаналізувати та співвіднести відомі та нові факти.

Шляхи передачі та зберігання інформації вже давно вивчили до нього, вже встигли, мабуть, і витратили зароблену на цьому Нобелівську премію. Записувати пам'ять тварин поза медикаментозною комою — під час звичайного сну і денної активності, прилад не дозволяв, оскільки накладалися активні ритми більшої частоти. Працювати з більш організованими ніж пацюки, тваринами, вводячи їх у стан коми, у Марка не було можливості, і він під’єднався до коматозників.

Чи було це етично правильним?

Марк виконав усі формальності, уклавши із родичами пацієнтів договір. В принципі, методика реєстрації електричних процесів була неінвазивною* і нешкідливою для людини, і совість Марка почувала себе спокійно.

Син Ореста Петровича сказав:

— Я не проти цього, але не втрачаю надії, що батько прокинеться. Чи можете ви вплинути на сни й розбудити його?

Марк замислився. Що він міг відповісти? Офіційно він міг використовувати лише дозволені методи втручання в мозкову діяльність своїх пацієнтів, і ці методи в Ореста Петровича поки що не давали жодних результатів. Він сподівався на допомогу у підборі параметрів стимуляції французами, але відповіді від них не було вже майже місяць.

— Ми намагатимемося зробити все можливе, — сказав він чергову фразу, яку не раз чув з вуст Богомола.

Сина Ореста Петровича його слова не вразили, але згоду на наукові дослідження він дав.

Батьки Машеньки, почувши цю ж фразу, навпаки, схопилися за неї, як за рятівну соломинку.

— Ви тільки скажіть, що треба від нас, — смикав у руках кепку батько Машеньки, — немолодий худорлявий чоловік із залисинами.

Мати Машеньки наповненими сльозами очима дивилася на чоловіка і кивала.

— Якщо потрібні гроші, ми все сплатимо, — зам'явся він, не знаючи, що сказати.

— Машенька у нас одна, — помітивши його нерішучість, перебила дружина. — Потрібно якісь дослідження — звісно, ​​тільки не забирайте в нас надію. Я не переживу. — Вона уткнулася розчервонілим носом у плече чоловіка, насилу стримуючи ридання.

Дозвіл на включення у дослідження Єгора Марченка підписала його дружина. Для цього Марку після попередньої розмови телефоном довелося з'їздити до неї додому у передмістя Києва.

За вказаною на історії хвороби Єгора адресою знаходився добротний двоповерховий будинок.

Тепла осінь була в розпалі, і весь будинок потопав у яскравих осінніх фарбах — ще не встиглої пожовтіти зелені дерев саду, квітів і декоративних рослин палісадника.