Розділ 2

Другим пацієнтом, який з'явився у ЛЕНГу, був Єгор Марченко. У реанімацію інституту нейрохірургії він потрапив із Центрального військового шпиталю. Єгор підірвався на міні під Мар'їнкою, втративши обидві ноги: ліву — вище коліна, праву — на рівні гомілки. Все тіло було посічене осколками. Він залишився живим лише завдяки хірургам військового шпиталю. Вони майстерно підлатали його, але привести до тями так і не змогли.

Міцний чолов'яга, якому ще не було й сорока років, лежав у абсолютно безпорадному стані в тій самій палаті, що й Орест Петрович, так само підключений до апарату штучного дихання. От тільки спогади Єгора були не такими виразними й доброзичливими, як у його сусіда.

Розвідгрупа пробиралася через лісопосадку, намагаючись вистежити та знищити снайпера, який забрав два життя розвідників, з якими сержант Марченко пліч-о-пліч відвоював пів року. Знищити снайпера для нього було справою честі.

Тіло бійця нерухомо лежало на функціональному ліжку в реанімаційній палаті, а пам'ять нескінченну кількість разів поверталася до того самого моменту. До мети — десяток кроків. Попереду — розмиті обриси супротивника. А далі — вибух та темрява.

Перший тиждень перебування у ЛЕНГу до Єгора приходили його побратими. Від них Марку стало відомо, що снайпера вдалося вистежити та взяти в полон, але Єгор цього не знав. Його пам'ять знову і знову поверталася в лісопосадку, змушуючи мучитися від не можливості досягти поставленої мети.

Відпустка Єгорових товаришів незабаром закінчилася, і вони перестали його відвідувати. На банківський рахунок, на ім'я Єгора Марченка, до якого Марк мав доступ, волонтери регулярно перераховували необхідну на підтримку існування пацієнта суму грошей. Одного разу прийшла дружина – яскрава молода жінка. Вона з жахом подивилася на те, що залишилося від її чоловіка, затулила обличчя руками, і більше її ніхто не бачив у реанімації.

Після того минуло кілька тижнів, і в кабінеті Богомола Марк зустрів ще одну відвідувачку, яка прийшла провідати Єгора Марченка. Щупленька, біленька, вона назвалася волонтером і представилася Сонею.

— Я знаю Єгора з дитячого будинку, а згодом ми зустрілися на Майдані. Коли почалася війна, він пішов добровольцем, а я стала волонтером, — розповідала вона Богомолові. — А потім ми зустрілися там, коли ми привезли цукор, крупи, ну і все інше, тушкованку... Його нема кому більше відвідувати, ми обидва з дитбудинку, і йому потрібна підтримка.

Соня носила коротку стрижку, від чого швидше скидалася на підлітка, ніж на молоду жінку. Вона з благанням дивилася то на Богомола, то на Марка, ніби вони могли заборонити їй відвідувати пацієнта. Дізнавшись пізніше, що Соні нещодавно виповнилося тридцять два роки, Марк був вражений. Він би дав їй не більше двадцяти.

— От бачиш? — говорив після цього Богомол Марку за черговою чашкою чаю. — Кому він потрібний? Дружина відмовилася. Волонтерських грошей надовго не вистачить. Соня? Навіть якщо він прийде до тями, як мужику без ніг?

— Це не кінець життя, — заперечив Марк. — До речі, завдяки йому я тепер знаю, що яскраві спогади переходять у довготривалу пам'ять, формуючи специфічні нервові шляхи.

— Які шляхи, Марку? Ти про душу його подумав?

— Існування душі не має матеріального підтвердження, Богдане Любомировичу, а я звик думати про конкретні речі.

— Дурень ти Шевцов, — засмутився Богомол, а Марк мимоволі посміхнувся.
Їхні розмови часто закінчувалися чимось подібним, але Марк не ображався на Богомола, бо шанував його.

Марк шукав спосіб розірвати нескінченне повторення одного і того ж спогаду в снах Єгора Марченка. Він сподівався, що саме таким чином виведе його з коми. Тільки як розірвати? На больові, звукові та світлові подразники, судячи з даних спектрального аналізу тета-хвиль, Марченко не реагував. Діагноз ареактивної претермінальної тета-коми внаслідок дифузної енцефалопатії давав нікчемні шанси на відновлення мозкової діяльності. Всі відомі Марку дослідження у таких пацієнтів говорили про несприятливий прогноз. Були роботи з аудіо та світло впливів з підбором резонансних частот у постінсультних хворих і при хворобі Альцгеймера. П'ятнадцять — двадцять відсотків покращення пам'яті, але з гарним рівнем доказовості давало світло від одного до шістдесяти герців або звук від ста до двох тисяч герців.

Марк поставив собі завдання підібрати відповідні частоти й зони стимуляції. Він перепробував усілякі варіанти та зупинився на частотах тета-ритму — від двох до восьми герців.

— Розумієш, Пашо, — ділився з аспірантом своїми думками Марк, — шістдесят відсотків нейронів гіпокампа та кори сприймають вплив певної частоти та інтенсивності. Для більшої сприйнятливості вони мають бути наближені до власного тета-ритму у даного конкретного пацієнта. Входити у резонанс. Така сама частота, така ж амплітуда та мінливість. Тому ригідна стимуляція не потрапляє у резонанс.

Паша, розташувавшись на тумбі біля столу в кабінеті Марка, згідно кивав, хоча слухати роздуми свого керівника не дуже любив. Вважав за краще дії.

— Марку Сергійовичу, а давайте дефібрилятором? Все нахер вирубити, ланцюг і розірветься.

— За язика тебе. Дефібрилятором. Мало трупів у віварії? — Марк вибрався з-за столу і підійшов до вікна, відвернувшись від Паші. — В Алленсбаху також використовують транскраніальну, але магнітну. І для постінсультних. Пишуть ще про фармакологічну, але доказової основи мало. Принаймні, що вони надрукували. — Його увагу на короткий час відвернув невеликий продуктовий фургон, який припаркувався поруч із входом до інститутської консультативної поліклініки навпроти. Реклама на боці фургона рясніла бризками всіх кольорів веселки. — «Оптимальний синій та зелений спектр», — випливла інформація, яка перемикнула думки на інше: — Ти відписався в Мец? — Марк ще місяць тому відіслав туди спектрограми тета-ритму Ореста Петровича зі стимуляцій синьо-зеленим світлом.

Повернувся до Паші, спершись на підвіконня.