Розділ 1

Лабораторія експериментальної нейрографіки (скорочено ЛЕНГ) значилася одним із багатьох підрозділів інституту нейрохірургії. Своєю назвою вона повністю завдячувала Марку Шевцову, вірніше, його фанатичному захопленню нейрографікою. З'їздивши на одну з міжнародних конференцій з результатами своїх досліджень, він, тоді ще молодий і зелений, що тільки-но захистив кандидатську, співробітник інституту, несподівано для керівництва заручився спонсорською підтримкою, завдяки якій лабораторію вдалося оснастити сучасною апаратурою.

З того часу минуло п'ять років.

Насправді ЛЕНГ складався з двох палат відділення інтенсивної терапії та реанімації, у яких лежало троє пацієнтів і працювало кілька співробітників.

Табличка з гучною назвою "Лабораторія експериментальної нейрографіки" висіла на дверях невеликого кабінету у передбаннику реанімаційного відділення. У кабінеті містилися дві шафи, стіл із тумбою та кілька стільців. Майже всі поверхні покривав рівномірний шар усіляких паперів, які Марк називав науковою продукцією, а санітарка Люба — мотлохом. Іноді папери поширювалися і на підвіконня єдиного вікна, борючись там за місце з самотньою скособоченою пальмою, що чимось скидалася на самого Марка.

І пацієнтів та співробітників називали коматозниками.

Лікарі реанімаційного відділення, як і решта персоналу — медсестри, санітарки, сприймали завідувача ЛЕНГом та його підлеглих як людей не від цього світу.

Марк виглядав молодшим за свої тридцять три роки, був високий і худий, до того ж досить сутулий через нескінченне сидіння за комп'ютером та апаратурою. Він завжди коротко стригся, а завеликі вилиці й впалі щоки на тлі іноді азартно блискучих великих карих очей, надавали йому нездорового вигляду, хоча на здоров'я Марк не скаржився. Рухався він швидко, трохи заводячи убік ліву ногу, у зв'язку з чим його завжди можна було впізнати здалеку за ходою.

Окрім Марка — завідувача лабораторії, була Люся Воронцова — молодший науковий співробітник. Цього літа Люся пішла в декретну відпустку, і тепер Марк міг командувати лише аспірантом Пашею. Паша писав кандидатську під керівництвом заступника директора на тему, далеку він нейрофізіології. Але, з незрозумілих для Марка і самого Паші причин, працювати його призначили в ЛЕНГ. Втім, ні той, ні другий про це не шкодували.

Завідувач реанімації Богдан Любомирович (в побуті Богомол) з висоти свого тридцятирічного стажу роботи з реанімаційними хворими скептично сприймав ідеї Марка, як і якусь наукову діяльність взагалі. Завідувач реанімації виглядав явною протилежністю завідувачу ЛЕНГом, — невеликого зросту, повністю сивий, з досить примітним животиком. Він ніяк не був схожий на комаху, за назвою якої носив прізвисько. Проте це прізвисько міцно приклеїлося до нього за довгі роки роботи.

«Хворий або живий, або помер», — любив говорити Богдан Любомирович, і продовжував: «Якщо хворий помер — його можна оживити, але чи треба?»

Враховуючи специфіку хворих інституту нейрохірургії, які потрапляли до реанімаційного відділення, ця фраза мала особливе значення, оскільки часто його пацієнти були свідомо безнадійними. Штучна вентиляція легень, парентеральне харчування*, медикаменти зберігали вітальні функції та формально життя людині, але за відсутності свідомості необхідність підтримувати таке життя викликала в нього серйозні сумніви.

«Таке життя не потрібне ні їм, ні їхнім родичам», — говорив Богомол.

Марк Шевцов був упевнений у протилежному. Принаймні до життя коматозників він мав серйозний науковий інтерес.

Марк знав, що багато хто його вважає одержимим, якщо не сказати схибленим на своїх наукових ідеях.

Він пропахнув запахом віварію настільки, що навіть після душу і повної зміни одягу дружина Настя, принюхуючись, насторожено рухала ніздрями. За останній рік він подарував п'ятирічному синові Сергійкові дві іграшки — м'яку пухнасту мишу завбільшки з половину сина та гумового сірого пацюка. Сергійко прийшов у захват від пацюка, а дружина Настя, побачивши іграшку вперше, злякано відскочила від неї. Вона прийняла гумового пацюка за чергову жертву наукових експериментів чоловіка. Той, хто добре знав її чоловіка, не здивувався б, якби йому сказали, що Марк подарував синові живого сірого пацюка.

Марк уже вісім років колупався у мізках піддослідних тварин, вивчаючи формування пам'яті. В основу кандидатської дисертації з нейрофізіології увійшли експериментальні дані, отримані на пацюках. Спектральний аналіз тета-ритму у тварин у медикаментозній комі дозволяв виділити окремі зони мозку, що відповідають за різні етапи формування пам'яті. Це не було саме собою відкриттям, але підштовхнуло до подальшої роботи. Марк відчув, що тримає ниточку, за яку можна витягнути велику рибу, і не помилився. Йому допомогли з декодером, і електронні хвилі тета-ритму вдалося трансформувати в образи.

Спочатку на екрані монітора фіксувалися біло-сірі спалахи на чорному тлі. Система фільтрів підсилювача дозволила, як сказав одного разу Паша, «навести різкість», і серед цих спалахів стали іноді з'являтися фрагменти зображень. Зовсім недавно вдалося підібрати оптимальні параметри, і Марк побачив пшеничні зерна, що промайнули на екрані монітора. Навіть сам собі не повірив, бо вони з'явилися на частки секунди. Прокручуючи запис, ледве знайшов ці кадри, після чого довго сидів перед монітором у повній прострації.

Після цього Марк все частіше став затримуватися на роботі допізна, а вночі йому снилися піддослідні пацюки з підключеними до комп'ютера електродами. Він уві сні й наяву нескінченно переглядав на екрані сни, які бачили піддослідні пацюки, і через якийсь час йому самому стали снитися такі ж сни, з відбірними зернами й думкою тільки про те, як би швидше ними поласувати.