День четвертий

Новий ранок приніс нові неприємності. Погода стояла похмура. За ніч туман трохи спав та все ж тримався густою імлою. Третя безсонна ніч залишила яскравий відбиток на обличчях парубків. Вони вже не нагадували веселих безтурботних хлопчаків: бліді обличчя, темні кола навколо очей, стомлені погляди… Зараз вони більше нагадували сорокарічних чоловіків, понівечених життям. Їхні щелепи почали болісно нити від постійних позіхань, а головний біль та паніка не полишали їх ні на мить, так само як і спів нічниці.

– Ну все, дістала мене ця співуча паскуда! – заволав Павло та вибіг з  намету прихопивши з сомою один з шампурів.

– Стій, дурню! – закричав йому навздогін Андрій та вибіг за ним.

– І що це ви задумали? – запитав у друзів Дмитро, слідуючи за ними. Володимир мовчки наслідував його приклад.

– Де ти? Виходь! Покажись врешті решт! – волав на всю околицю Павло, розмахуючи в усі сторони шампуром.

– Ти що, збожеволів? – перелякався не на жарт Дмитро. – Кинь шампур, бо ненароком ще себе скалічиш!

Зненацька перед очима хлопців з’явилася бліда блакитноока дівчина з сивим довгим волоссям. Одягнена у білу довгу сорочку з довгими рукавами, вона роздивлялася їх своїми порожніми очима. Аж раптом, відкривши свого рота, видала з горла пронизливий дівочий крик. Всі перебували в ступорі. Відмерти вдалося лише Павлові. Обхопивши шампур рукою якомога сильніше він не вагаючись завдав ним удар в горло дівчини. Тієї ж миті образ дівчини зник немов примара, замінивши його переляканим обличчям Андрія.

– І… ді… от… – прохрипів Андрій, притискаючи рану на своєму горлі руками. В одну секунду він опинився на вологій траві, захлинаючись власною кров’ю. Над ним стояв Павло з закривавленим шампуром у руці.

– Це ще що за фокуси?! – не вірячи власним очам вигукну Дмитро. Підбігши до Андрія він почав затискати його рану своїми руками. Андрій вже не тримався за горло. Виштовхуючи з нього свої останні передсмертні хрипи, він помирав, повільно стікаючи кров’ю.

– Що я накоїв? – перелякано відступаючи назад запитав сам у себе Павло. – Ні! Ні! Ні! Це сталося випадково. Я через нього не сяду за грати. Я через неї не сяду до в’язниці. Це не моя провина. Андрію, я не хотів… повір. Пробач мені… Я сам знайду ту бісову нічницю та покінчу з нею.

Павло кинувся тікати геть, не озираючись назад, продовжуючи стискати в своїх руках закривавлений шампур.

– Павле, стій! – крикнув йому навздогін Дмитро, все ще притискаючи рану Андрію на шиї. – Постривай! Андрію, потрібна допомога!

Та Павло вже зник між густих дерев. Зрозумівши, що він вже не повернеться, Дмитро звернувся по допомогу до Володимира:

– Вово, підійди сюди! Швидше! У мене в рюкзаку є аптечка. Принеси мені її. Нумо!

Володимир на слова друга навіть не зреагував. Він переляканими очима озирався довкола себе, тремтячи всім тілом та бубонів собі під ніс:

– Біла демониця… нічниця… демониця… біла…

– Вово, досить придурюватись! – прикрикнув на нього Дмитро. – Гайда сюди! Андрію потрібна допомога! Не поводь себе наче схиблений!

Нажаль, спроби Дмитра добитися криками від Володимира необхідних йому дій не увінчалися успіхом. Навпаки, хлопець кинувся тікати в протилежну сторону. Таким чином Дмитро залишився наодинці з пораненим Андрієм, якому допомога була вже не потрібна…

В цей час Павло блукав в лісі, доки не почув голос свого молодшого брата:

В лісі темному блукаю,

В ньому я тебе шукаю.

Коли все ж тебе знайду –

Сильно й боляче провчу.

– Де ти стерво ховаєшся?! Покажись! Ну ж бо!  – вигукував Павло, йдучи на почутий ним голос. Незабаром все стихло. Павло озирався навкруги, розуміючи що він заблукав. Свій скривавлений шампур він вже давно згубив. Все його обличчя та руки були вкриті дрібними подряпинами. Крізь спітніле тіло пробирався вечірній холод. День потроху поступався своїм місцем ночі. Десь, приблизно, через п’ять годин марних блукань він нарешті почув голос Володимира:

– Павле! Павле, де ти? Я знайшов джерело! Це чудова питна вода! Потрібно привести сюди наших! Швидше сюди! Йди на мій голос! Я тут! Де ти?!

– Я вже йду! Постривай! Де ти?! – вигукував з останніх сил Павло, йдучи на голос друга. Обережно пробираючись крізь густий та темний ліс він, через певний час, вийшов на світлу галявину, де знайшов невеличке джерело. Не стримуючи себе хлопець стрибнув в нього, припавши губами до поверхні води, жадібно ковтаючи таку бажану знахідку. Він пив доки не відчув блювотний позив. Коли його все ж знудило, то хлопець немов прийшов до тями. Озирнувшись довкола Павло зрозумів, що опинився на болоті, яке повільно засмоктувало його.  В паніці він почав кликати на допомогу своїх друзів та все було марно. Через його спроби вибратися, болото почало стрімко поглинати його. Задоволена посмішка нічниці була останнім, що побачив перед смертю Павло.

Дмитро, вирушивши на пошуки своїх загублених друзів, відлунням почув благання Павла про допомогу. Пробираючись крізь густі чагарники хлопець втратив відчуття часу. Ніч вже давно заволоділа небом розкинувши по ньому своє зоряне сяйво. Тремтячи від холоду та знемагаючи від утоми, Дмитро незчувся, як підвернув праву ногу. Впавши наперед він сильно вдарився головою та відчув сильний різкий біль в грудній клітині. Ногу пекло вогнем. З останніх сил Дмитро перевернувся на спину, аби побачити перед собою блакитнооку красуню з сивим волоссям з яким грався легкий вітерець.