День третій

Новий ранок зустрів змучених парубків густим непроглядним туманом. Вологе повітря морозним холодом проймало аж до самісіньких кісток. Це змусило хлопців одягнути не себе весь одяг, який в них був із собою. Тремтячи від холоду, голоду та недосипу вони поспіхом збирали свої речі з єдиною метою – покинути нарешті це богом прокляте місце і ніколи сюди не повертатися. Знайому їм пісеньку вони тепер чули постійно. Її легкий мотив зводив нещасних з розуму. У них все валилося з рук. Відчуття втоми та важкості в усьому тілі не полишало ні на мить. Як наслідок – накопичуване роздратування вилилось у запальну сварку.

– Якого дідька ми взагалі сюди поперлись?! – роздратовано волав на всю горлянку Андрій. – Чому не можна було відпочити в місті?!

– Ви всі погодились, коли я запропонував вам цю поїздку! – прокричав йому у відповідь Дмитро. – Якого біса зараз пред’являти до мене претензії?!

– Хлопці, заспокойтесь! – наказав друзям Павло. – Зараз не час сваритися! Ми просто зберемо речі і звалимо звідси.

– Цікаво як? – переляканим голосом запитав Володимир. – Я ледве вас крізь цей туман бачу… Куди нам йти?

– Він має рацію. Це треба визнати, – вже спокійним тоном промовив Дмитро. – Ми всі втомлені. Навряд в такому стані ми зможемо хоча б один кілометр проїхати на наших велосипедах.

– То що будемо робити, ідейний наш друже? – з іронічною посмішкою запитав Андрій.

 – Залишимо велосипеди та речі в наметі, – командним голосом промовив Дмитро. – Спробуємо пробратися через туман до людей. В цій місцевості бувають туристи, тож…

– Пропонуєш йти навмання? – здивувався Володимир.

– Так. Це краще ніж нічого, – відповів Дмитро. – Досить гаяти час. Ходімо!

І вони дійсно рушили в дорогу з єдиним бажанням – втекти якомога далі. Та їхнє бажання не стало реальністю. Через три години марних блукань вони повернулися туди звідки пішли. Хлопців охопила паніка, коли вони знову побачили свій намет зі складеними в ньому речами. На такий поворот подій вони ніяк не очікували.

– Що за чортівня? – запитав спантеличений Павло. – Ми що, блукаємо колами?

– Бісів туман! – вигукнув розлючений Андрій, пхнувши ногою свій знятий з плеча рюкзак.

– Ми звідси не вийдемо… – прошепотів Володимир, стоячи на колінах та хапаючись за голову обома руками. – Ми всі залишимось тут… Вона не відпустить… нічниця… демон ночі…

– Та досить вже бормотіти всіляку маячню! – прокричав на одному диханні Дмитро.

– А ти ще досі думаєш, що це маячня? – з ледь помітною посмішкою запитав Андрій. – Давай глянемо правді у вічі. Тут діється щось паранормальне.  Ми всі тут застрягли. І не смій нам знову втирати свої побрехеньки про чийсь дурнуватий жарт. Ми всі чуємо цю пісню. Я чую голос своєї матері, яка мені її співає… А якщо не співає, то просто шепоче... Ці слова у мене закарбувалися в пам’яті на все моє життя.

– Не хочу переривати ваші теревені, але вже наближаються сутінки, – втомлено промовив Павло витягаючи з намету велосипеди та речі. – Я пропоную закутатись у спальні мішки та перепочити. Можливо завтра туман трохи зійде і ми…

– І ми знову будемо блукати, тільки вже не в тумані, – розсміявся зненацька Володимир.

– Не нагнітай, дівчисько, – грубим тоном наказ йому Андрій.

– У нас пів фляги води. З їжі залишились лише солоні крекери. Спробуй тут не нагнітати, – похмуро пробубонів собі під ніс Павло.

Хлопці в той день більше не сварилися. У них не було на це ні сил, ні бажання. Весь вечір та всю ніч вони наполегливо намагались заснути. Та їхні спроби були марними. Лежачи у наметі, в своїх спальних мішках, одягнені та взуті, вони чули шепіт нічниці, яка так наполегливо не давала їм заснути.