День перший

– Нумо, хлопці, крутіть педалі швидше! Нам більше шести годин до того села пертися на велосипедах, а ми ще навіть з Івано-Франківська не виїхали! – горлопанив Дмитро, несучись на своєму велосипеді мов на не видимих крилах. Позаду нього на такій самій скаженій швидкості летіли по тротуару троє його друзів – Володимир, Андрій та Павло. Їхній завжди життєрадісний квартет, оминаючи пішоходів, прямував на довгоочікуваний пікнік. Вони прихопили з собою усе необхідне для кемпінгу, та вже бачили, як на лоні природи насолоджуються власноруч приготовленим шашличком. Для свого вікенду вони обрали досить незвичну локацію – покинутий населений пункт Буркут, в якому вже давно ніхто не проживає. Хлопці працювали кур’єрами Glovo. Саме ця спільна робота їх і здружила. Зараз, вони були невимовно щасливими, що нарешті змогли вкроїти собі час для спільного відпочинку. Не помічали нічого і нікого, час від часу, ледь не збиваючи перехожих, компанія веселих парубків голосно перегукуючись прямувала до своєї цілі. Йшов час. Змінювалися ландшафт та краєвиди, залишаючи позаду блага цивілізації. І вже коли вони їхали по невеличкій ґрунтовій дорозі…

– Аааа! – заволала старенька згорблена бабуся, яку Дмитро, проїжджаючи на великій швидкості,  зачепив своїм кермом.  – Ви чого тут роз’їздились, наче скажені?!

Внаслідок такого зіткнення бабуся, з зеленуватим відтінком сивого волосся, впала на дорогу і тепер крехтячи намагалася підвестися на ноги. Опираючись на свій дерев’яний понівечений ціпок їй все ж вдалося це зробити. Ніхто з хлопців не зупинився і навіть не озирнувся, аби глянути на неї. Вони просто рушили далі мов нічого не сталося.

– Ох, молодики, – промовила бабуся, дивлячись вслід молодим хлопцям, – не має спокою від вас ні людям, ні природі… Та це нічого. Там, куди ви їдете, вам теж спокою не буде. Гарантую… Поспати вам точно не вдасться…

Водночас зі сказаним нею, її обличчя розтягнулося у зловісній посмішці. Потім, опираючись на свій ціпок, вона просто рушила далі.

Незабаром хлопці прибули таки до потрібного їм села. Сонце вже потроху поступалося своїм місцем місяцю коли компанія парубків нарешті розбила табір біля одного з напівзруйнованих будиночків. На околиці покинутого селища, де і розмістилися хлопці, панувала весела атмосфера. Жарти, сміх, смачна їжа, пляшки з пивом, танок зігріваючого полум’я в багатті…

– Щось туристів ніде не було видно… – з життєрадісною посмішкою промовив Андрій, відкушуючи шматочок від гарячого шашличка на шампурі.

– Таке тут буває, – впевненим голосом промовив Дмитро, відпивши з пляшки вже тепле пиво. – Місцинка не надто популярна.

– А за розпалене багаття нам нічого не буде? – раптом поцікавився Володимир.

– Забий, – фиркнув у відповідь Павло. – Відкупимось. Вже не один раз так робили. Подумаєш, трохи лісу спалили…

– І то правда, – погодився з ним Володимир, гортаючи на своєму смартфоні зроблені ним фотографії дві години тому. На них четверо друзів радісно посміхаються, перебуваючи в неймовірному захваті від свого довгоочікуваного відпочинку. На мить він зупинився на одній із фотографій. Збільшивши її, він зміг розгледіти дивну білу розмиту фігуру, схожу на жіночу, на задньому плані між дерев. – Це ще що за хрінь? – запитав він у самого себе. В цей момент екран смартфону згас і він вимкнувся.

– Ти про що? – запитав у нього спокійним тоном Андрій.

– Та нічого. Думаю мені просто потрібен сон, – байдуже відповів Володимир, та діставши зі свого рюкзака повербанк, підключив до нього свій смартфон. Ця маніпуляція не допомогла. Гаджет навідріз відмовлявся вмикатися.

– Пацани, – звернувся до друзів Павло. – Тут щось зі зв’язком не те. Інтернет повністю відсутній. Я вже п’ятий раз гру на телефоні перезапустити не можу.

– Така ж фігня! – доєднався до розмови Дмитро, розмахуючи в руці своїм мобільним. – Нічого страшного. Завтра все одно вертаємось до міста. Одна ніч без інтернету та зв’язку не може попсувати нам відпочинок. Просто розслабтесь.

– Давайте краще лягати спати, – запропонував Андрій. – День був довгий та насичений. Велосипедні шоломи залишимо біля намету. Всередині нього і так обмаль місця. Думаю, в цій глушині вони нікому не потрібні окрім нас самих.

Десь приблизно через годину, коли хлопці щільно забилися в намет та вже куталися у свої спальні мішки, зовні залунала незнайома пісенька:

В лісі темному блукаю,

В ньому я тебе шукаю.

Стукіт серця громом б’є,

Подих – сховок видає…

Коли все ж тебе знайду –

Сильно й боляче провчу.

Тебе кличе не дівиця,

А заманює нічниця.

Глянь на мене лиш хвилинку,

Заберу твою частинку…

– Всі це чули, чи це у мене одного глюки? – тремтячим голосом запитав своїх товаришів Володимир.

– Я точно чув, – перелякано відповів Павло. – Голос, як у мого молодшого брата…

– Та ні, – перебив його Андрій, – це був голос моєї мами. Один в один…

– Мені здалося, наче моя дівчина співає… – сказав з жахом в очах Володимир.

– Я взагалі чув твій голос, Андрію… Це по-любому хтось з наших жартує, – запевнив друзів Дмитро, намагаючись тримати під контролем свій страх. – На роботі знали, що ми збираємося на відпочинок. От і маємо… Не звертайте уваги. Вони напевне того і добиваються. Хочуть весь відпочинок нам зіпсувати. Вмикаємо ігнор і засинаємо. Завтра розберемося з нашими жартівниками.