Пташечка

– Пані Зоряно?! Пані Зоряно, це ви?! – окликав молоду панянку доволі симпатичний чоловік з пишними вусами, одягнений у вишиту сорочку та класичний європейський костюм.

Чоловік практично викрикував ці слова, наздоганяючи дівчину на окраїні села. Дівчина, притримуючи свій капелюшок правою рукою, різко обернулась та прикрасивши своє чарівне личко привітною посмішкою радісно вигукнула:

– Пане Іване! Яка приємна зустріч! Як це вас доля сюди занесла?

Дівчина, одягнена по едвардіанській моді, непомітно оглянула свою довгу сукню з довгими пишними рукавами аби впевнитись у своєму охайному бездоганному вигляді.

– Відпочинок та оздоровлення ще нікому не завадили в житті, – промовив чоловік наздогнавши дівчину. – «І чом твій усміх – для мене скрута, Серце бентежить, як буря люта?» Вас майже не впізнати, Зоряночко. Такою красунею стали.

Він обережно взяв її руки у свої та нахилившись поцілував.

– Співчуваю вам з приводу вашого батечка… Ми з ним товаришували. Вже два роки минуло з його смерті, – заклавши руки назад продовжував говорити чоловік. – А ми з вами, здається, не бачились роки три… Вам тоді було років п’ятнадцять… Як ви жили весь цей час?

– Досить добре, дякую. Мій опікун – мій дядько А́дам, рідний брат мого батька, чудово про мене піклується. Дядечко завжди був набагато заможніший ніж мій батечко. Я ні в чому не знаю відмови! Йому лише сорок три роки та ступати до шлюбу він не збирається. Не розумію чому? Як на мене, він ще достатньо привабливий молодий чоловік. Каже, що у нього вже є я, а отже він має все що йому потрібно. Ох, пане Франко, він так піклується про мене. Я не певна що заслужила на таку доброту, – ніжно, з теплотою у голосі, промовляла чарівна панянка, не квапливо прогулюючись зі своїм супутником в сторону лісу. – Наш приїзд сюди був моєю невеличкою примхою, яка невідкладно була виконана. Дядечко орендував невеличкий будиночок для нас, а також найняв двох служниць. Мені так з ним пощастило. З живих родичів у мене тільки він. Ви ж знаєте, моя мати померла подарувавши мені життя…

– Ви зараз прямували до лісу? Не боїтеся хижих звірів? – направляючи розмову в інше русло запитав чоловік. – Невже ви й досі обожнюєте збирати трави?

– О так! – вигукнула дівчина, подарувавши своєму співрозмовнику ще одну щасливу посмішку. – Ви собі не уявляєте скільки різних цілющих рослин тут можна знайти. Обожнюю робити різного роду лікувальні настоянки, мазі та відвари. У мене це чудово виходить. Я лікую усіх слуг у дядечковому маєтку. Він мене і в цьому підтримує. А щодо тварин… то я завжди з ними ладнала і вже не вперше ходжу до цього лісу. Вони мене не лякають. Мене більше лякають люди. Звір ніколи не зашкодить просто так, а от людина… Прошу вибачення, пане Іване. Не звертайте уваги на мої порожні балачки.

– Ну що ви! Хіба ж вони порожні? А як щодо вашого поетичного хисту? – невимушено поцікавився чоловік у дівчини. –  Я ще й досі пам’ятаю, як ви віртуозно писали вірші з самого раннього дитинства. Ваш талант до поезії помітили всі. Зараз, тут в Буркуті, я відпочиваю разом з друзями. Ми вирішили організувати сьогодні невеличкий поетичний вечір. Мені буде дуже приємно, якщо ви також завітаєте до нас. Завдяки вам у нашому творчому товаристві стане на одну жінку більше. Звісно ж приходьте разом зі своїм опікуном. Матиму за честь з ним познайомитись. Тільки не кажіть, що сьогодні ви вже від’їжджаєте…

– О! Ні, ні! Ну що ви, – заторохкотіла дівчина. – Ми з дядечком А́дамом плануємо повернутися до Варшави двадцять четвертого падолиста. Ми приїхали сюди надовго. Я прикладу всі зусилля, аби завітати на ваш вечір. Обіцяю.

– Що ж, чудово. Чекатимемо вас з нетерпінням, – посміхнувся наостанок чоловік, та залишивши панянку  неподалік від лісу, вирушив назад до селища.

Під звуки шурхотіння трави від її легкої ходи, дівчина зняла з голови свій капелюшок і вже тримаючи його у руках продовжила свій шлях. Та не встигла вона ступити до лісу, як почула позаду себе шелест чиїхось кроків та своє ім’я, промовлене знайомим їй чоловічим голосом:

– Зоряночко…

Це був високий статний темноволосий чоловік у чорному класичному костюмі. В ньому Зоряна з легкістю впізнала свого рідного дядька. Він швидко підбіг до дівчини, впритул наблизившись до неї. Його смолянисті очі були прикуті до її погляду. На своєму білосніжному личку вона відчувала його гарячий подих і бачила, як він … закипає від гніву.

– Щось сталося? – здивувалася Зоряна не звичному виразу обличчя свого дядька. – У вас виникли певні термінові справи і ми змушені повернутися до Варшави раніше?

– Зоряночко, скарбе мій, про що ти розмовляла щойно з тим паном? – запитав занепокоєним голосом чоловік. – Що йому було потрібно від тебе?

– Це був пан Франко, – почала пояснювати дівчина. – Ми трохи знайомі. Мій покійний батечко також був з ним добре знайомий. Він просто запросив нас з вами на поетичний вечір і…

– Ми нікуди не підемо! – грубо відрізав чоловік у відповідь, навіть не давши дівчині договорити до кінця, чим просто шокував її. До цього моменту вона отримувала все, що вона тільки могла побажали. Дядько, не роздумуючи, завжди виконував усі її примхи. Вона ніяк не могла збагнути, що пішло не так? В чому вона завинила перед ним? Її капелюшок миттю опинився на траві. Її золотаві кучері, що вибились з зачіски, колихав легкий вітерець, а очі кольору ясного неба почали наповнюватись сльозами.

– Дядечку… я… – перелякано залепетала Зоряна. – Що я зробила не так…?

Раптом чоловік схопив її за плечі та палко поцілував. Міцно обіймаючи і притискаючи до себе, він невпинно продовжив цілувати обличчя дівчини та з неймовірною пристрастю промовляв до неї:

– Я кохаю тебе, зоре моя… Покохав тебе з першого погляду.  Ти мене з розуму зводиш, зіронько… Наче не помічаєш мене… Не горнешся до мене… Я ж гину без тебе. Хіба ти не бачиш? Я дам тобі все, що ти тільки попросиш, моя чарівна пташечко, тільки… стань моєю дружиною…