Частинка чогось більшого

Мене більше не лякають вологі стіни камери. І перспектива довічного ув'язнення на мене теж не справляє того жахливого враження, з котрим я прожив половину життя. Я завжди боявся потрапити до в'язниці. Боявся і водився з тими хто туди конче хотів потрапити. Але це вже не важливо. 

Я знаю дещо. І це лякає не лише мене... 

І ось вони виділили мені державного захисника. Як мило. 

Мене відвели в окрему камеру для зустрічі зі своїм захисником. І ось в напівпорожню камеру, де був старенький стіл та два побитих часом стільця, зайшов пристойно вдягнутий чоловік років тридцяти, чималеньким портфелем, в котрому заледве поміститься витяг з моєї справи. 

- Ігор Валентинович Перебійко, - не дивлячись мені в очі став викладати мій захисник з портфеля передімною купу всіляких фотографій, довідок, висновків експертів та іншу мішуру, радше для себе назвавши моє повне ім'я та дані, - вісімдесят шостого року народження. Я ваш державний захисник, Самойлов Валентин Валерійович, - сказав він врешті сівши і поставивши на підлогу портфель. - І мене цікавить лише одне питання: Ви певні що хочете бути тут? Провести за гратами все своє життя? Навіть по-нашому, вкрай лояльному законодавству? Справа в тому, що проти вас немає прямих доказів, жодних. Все що вам реально можна пред'явити, це співучасть у викрадені, скажімо так, транспортного засобу. І те, всі ваші друзі свідчать, що ви від початку були проти. Не ви викрадали той засіб. І я знайду сотню свідків того, що ви не хотіли завдати людям шкоди. Ви хотіли врятувати друзів, вберегти їх від відповідальності перед законом. Але, в цілому, ваша вина тягне років на три, може п'ять. Якщо пометикувати, то й громадськими роботами обійдетесь. Чого ви вперто наполягаєте, що той інтендент, то ваших рук справа?  

- Тому що то моїх рук справа, - сказав я. - Я не знаю, як? Яким чином те сталось? Знаю лишень, що зробив щось таке, чого не варто було робити. І через те почався весь той кошмар. 

- Весь той кошмар військові беруть на себе, - поправив мене адвокат. - Особисто ви на жодні кнопки не натискали. Ви стояли біля пасажирського сидіння... 

- А це не має значення. Стояв я, лежав, чи сидів. Та штука мене чудово зрозуміла. Правда зрозуміла по-своєму. Ви не бачили того, що бачив я. Не розмовляли з ними. Можете мене відправити в дурку, та я знаю, що я бачив. І знаю, що то моя вина. Вони не спроста скинули ту штуку на Землю. Ой не спроста. Вона мов палиця для доісторичної людини, може стати зброєю, якщо прикріпити до неї камінь, а може стати мотигою, для обробки землі. Та що ми робимо, коли вона потрапляє до нас у руки? Що ми робимо?... 

- Заспокойтесь, будь-ласка, - сказав адвокат. - Ви пережили такий сильний стрес, що говорили зі стіною. Це може виступати пом'якшуючою обставиною у справі. Тож, почнімо з самого початку. Як ви дізнались, що той об'єкт саме у вашому містечку знаходиться? 

- Денис розповів, хто ж іще, - сказав я. - Того дня я повертався з роботи, коли зустрів його. Як завжди, усміхненого, веселого з купою планів на те, щоб підсмажитись колись на електричному стільці. 

- Ігоре, привіт, - сказав Ден дружньо похлопавши мене по-плечі. - Все ще ремонтуєш старі корита? То не вдячна справа з нашими дорогами. Ти чудовий механік.... 

- Ден, ти класний друг, - сказав йому я. - Але я зав'язав. Ясно. Більше жодних тачок по пару лямів кожна. Навіть знати не хочу про твої дурнуваті ідеї. 

- Коли я тебе підводив? От скажи? - наполягав Ден. - Мій старий нас всіх відмаже. Завжди так робив... А тут така справа, що просто вау. Такої тачки ти в житті ніколи більше не побачиш. Вона так і просить, молить тебе. Заведи мене, чувак! Заведи! 

- Що за тачка? - якогось біса поцікавився я. - Якщо Тесла, то я іще подумаю. Але боюсь, Тесла по нашим дорогам, розіб'є ходову, ще як кордон перетне. І сюди, нажаль не добереться. 

- Та що там Тесла, - завівся Ден. - Це ще крутіше. Пам'ятаєш в наших краях впав дрібнюсінький метеорит. Ми про це пошуміли і замовкли. Подумаєш, метеорит, подумаєш, із металу, подумаєш, левітує. Коротше, наші умільці відвезли його на полігон. Припаяли пару сидінь. Але системи, певна річ, звести не можуть. Я їм і порадив тебе. Ти ж таких краль заводив, що їм і не снилось. Механік від Бога. Коротше, коли за тобою прийдуть, можеш не дякувати. Мені дуже треба ті двісті тон чистісінького металу. Я давно мрів махнути з друзями на Гоа, чи на Таїті, посмажитись на сонечку Сент-Ропе, чи може потанцювати на карнавалі в Бразилії. Перед нами відкриється цілий світ.... 

- Або закриються ґратовані двері, - сказав я. 

- Ніфіга. Я все продумав, - сказав він. - З нами буде Мара... 

- Слухай ти, придурок, її сюди не вплутуй. Вона нам нічим не допоможе... 

- Вона допоможе. Вона буде надихати механіка не робити не обдуманих вчинків. Крім того, вона непоганий водій. І вона точно буде в курсі всіх справ, що зробить механік з тією кралею з далеких зірок. 

В Дена просто дар переконань. Я змушений був погодитись. Згодом мене справді залучили військові. Вони назвали ту штуку Аеліта. І вона справді була неймовірно гарною. 

Всі думали, що вона самостійний об'єкт. Камінь, що дивним чином, ще й левітує. Та коли я глянув на неї то відразу зрозумів, що вона частинка чогось більшого, могутнішого, розумнішого. Можливо вона просто відпала від іншопланетного корабля, що пролітав над нами. Її умовний перед був радше квадратним, але сам складався з тонких квадратиків та багатогранників, що слой за слоєм поступово накладались одне на одне. На самісінькому переді було дуже багато тонких ніш, що перетікали одна в одну. Тому я думаю, що Аеліта, лише деталь, частинка чогось, що і уявляти годі. А ззаду вона мала трубчасту структуру. Дрібні трубки закручувались самостійно і поміж собою створюючи подобу кам'яного чорного вогню. Та й сама Аеліта була металевим каменем, якщо дозволите так висловитись. Метал в її складі мав кристалічну структуру. Тому, по при свої невеликі розміри, які були навіть подекуди менші за старий радянський горбатий автомобіль, важила вона приблизно двісті тон, а то і більше.