про кохання і про війну

Часовщик

Моя будочка найменша на розі. Що вище Української. Ви всі, мабуть, знаєте...  Це там, де колись, у лихі часи малинових піджаків, податкова, вступивши в нерівний бій з відділом освіти, поцупила собі колишній дитячий садок радянської забудови - охайну затишну будівлю прямо в центрі елітних житлових кварталів між Критим ринком та Проспектом.

І там, де колись добродушні товстенькі няньки витирали соплі маленьким засранцям, тепер серйозні дядьки вправляються в благородному мистецтві раубріттерства, що наразі вважається почесним і, головне, прибутковим ремеслом.

Це тут розташовані найдорожчі ювелірки та ріелтерські контори, тут крутяться топ-менеджери всіх мастей та розмірів, і тут же продають, міняють, забирають, ділять і знову продають.

Тут живе, б'ється і кровоточить справжнісіньке серце бізнесу і саме тут приліпилася, паскудячи загальну картинку та настрій головного архітектора міста, моя маленька та непоказна будочка. Вона стоїть тут стільки - скільки, світ пам'ятає себе, а це повірте – ну, ду-уже довго.

За цей час, ми встигли побудувати капіталізм і з тріском його просрали. Маркс помер, технологічний прогрес скоро дострибає до неба, а людство, між тим, остаточно скотиться в безодню блядства та споживання.

Моя ж будочка залишиться незмінною.

Все ті ж вицвівші від віку та заводського пилу стіни, що давно вже втратили свій блиск, маленький дах–кептарик з якого внадився зривати блакитно-сиві краплини дощ, тихенько мурмочучи собі під ніс свою незмінну і нехитру осіннью класику, і маленьке скляне віконце посередині. Все як завжди. І якщо піти парковою алеєю, вгору від «Аристократа» до культурного центру міськради, надійно захованого за величезним кущем бузку і товстим шлагбаумом у яскраво-червону смужку (мабуть, щоб стримувати напливи всіх бажаючих приєднатись до народних слуг), а потім, дійшовши, подивитися ліворуч - то з одного боку ми побачимо шик і глянець нового адвокатського об'єднання, по вуха затягнутого в прозорий та хрумкий пластик, з іншого - незграбно-кривувато-бордову вивіску дуже іменитого професора-уролога.

А ось і я – приткнувся між ними зі своїм скромним приміщенням.

Ви мене не бачите? Придивіться уважніше, бо якщо Вам справді до мене – Ви мене не пропустите. Така вже природа моїх послуг.

Я – майстер-часовщик і займаюся цим все життя. Саме часовщик, не годинникар. Робота проста, але я її люблю і тому навіть уявити не можу себе без неї.

Конкуренція на моєму полі (або, як ще модно говорити в нинішньому столітті – сегменті) – незначна, але ціни я все одно не заламую, бо контингент (о, ще одне новомодне слово!) в мене небагатий – переважно романтики та пенсіонери. А іноді і те й інше – разом. Але без них я не можу.

От і сьогодні, я приїхав чи не за годину до відкриття, щоб не проґавити важливого клієнта. А то ж хто зна, коли йому заманеться заявитися в гості до моєї скромної персони. Романтики та пенсіонери – народ складний.

А раз так…

Сьома ранку, а я вже лечу до свого віконця і, відчинивши навстіж фіранки, вмощуюсь на підбитий стілець а потім, схрестивши хрест-навхрест руки, завмираю та заплющую очі. Осінь вже прокинулася і холодний липкий туман блискавично хватає мою будку в полон, вкрадаючись у найзатишніші її куточки, але мені все одно. Я чекаю.

Сьогодні Самайн, 31 жовтня. Ну, справді, не може ж таке чудове свято обійтись без мене?!

*****

- Так, дідусю?

Я розплющив очі і тепло посміхнувся. Цього разу довго чекати не довелося. Ще й десяти немає, а відвідувач ось він, стоїть прямо переді мною, чемно переступає з ноги на ногу і скромно постукує своєю старенькою палицею по вищербленому часом і чиновницькою безвідповідальністю асфальту під ногами.

Старий приходив до мене не вперше. Він був колекціонером. Колекціонував годинники. Колись він приніс мені свою колекцію і я переглянув їх всі: пафосні та масивні - подаровані далекими та не дуже родичами, скромненькі, з витертими ремянцями та зломаними застібками - прикуплені з нагоди в недорогих годинникових майстернях, але, в основному, оті безіменні та напівзїдені іржею та старістю бідолаги, шо продавали на розвалах розкладачок, зневірені в українських безнадії та безгріш'ї бабусі.

 Усі знають ці розкладачки. Вони є в кожному місті: стоять собі трохи осторонь центральних ринкових рядів, у вузеньких, затиснутих між житловими будинками, дворах, або в брудних підземних переходах – місця різні, а розкладачки та їхні господині – однакові. Це на цих розкладачках тихенько вмирають виставлені в стрій радянські плюшеві зайці, обростають пилом книги Великих Класиків і відчайдушно нудьгують вази зі справжнього чеського кришталю, розуміючи, що їхній час безнадійно минув.

Поряд марудиться традиційний загін пластикових горщиків, в яких боязко тиснуться один до одного похмурі пахучі фіалки. Світ, у якому є такі розкладачки та їх бабусі, давно і надійно заборгував комусь за своє існування.

- Ану, глянь синку ... - Старий покректав і трішки зніяковіло, витяг з кишені своїх мішкуватих штанів чоловічий наручний годинник. – Моя нова реліквія!

Я мовчки простягнув руку і металевий, трохи уцяткований ранньою іржею браслет затишно, наче маленька змійка, пригорнувся до моєї долоні.