Розділ четвертий «Завіса, що потроху відкривається»

Знадвору війнуло вітерцем. Дзвінке перегукування пташок лунало аж надто близько. Побічні звуки все більше вривалися в голову, псуючи відчуття блаженного спокою. Знизу потягнуло холодом. Лілі поневолі розплющила очі. Клаптики спогадів про вчорашній день хаотично полохали свідомість, відмовляючись збиратися докупи.

«– Врешті, може це був сон?» – в’яло подумала дівчина.

Холодом тягло все сильніше. Це змусило Лілію підвестись на ліктях. Вона зрозуміла, що спала на підлозі. Більш того, недалеко від неї у неприродних позах розкинулось ще два сплячих тіла: Алекса викинуло найближче до роялю, Романа трохи далі від інструменту, коло самих дверей опинилася Лілі. Протерши очі, дівчина сіла (все ще на підлозі) і спробувала зібратись із думками. Перед очима все пливло, але треба було сконцентруватись.

«– Від нічого робити ми б не влаштували нічліжку на підлозі в залі, а отже – все що було… Це пра-а-авда», – розчаровано зітхнувши, вона змусила себе зібратись і не розкисати.

Власне це було притаманно Лілі. Ще з дитинства дівчина створила собі девіз: «Є проблема – розв’яжи її». Ніколи не просила допомоги, ніколи ні на кого не сподівалась, ніколи ні за ким не ховалась – такою була пані Лілія від народження.

Враз дівчину немов осяяло. То он, що вчора сталося, он, які почуття переповнювали її юну душу. Вперше після смерті дідуся вона зіткнулась із людьми, на яких волею-неволею повністю поклалася. Вчора в гаремі Лілі власне від себе не зробила нічого, щоб визволитись – усе лягло на плечі хлопців і української дівчини Насті. Насті… Це пересічне ім’я створило новий простір думкам.

Тихо, щоб нікого не розбудити, Лілія підвелася й навшпиньках попрямувала до сусідньої кімнати – кімнати Алекса, – бо ж свій портфель учора лишила саме там. Діставши із рюкзака ручку і блокнот, дівчина тільки-но хотіла сісти, щоб в писемному вигляді упорядкувати всі свої думки, як їй подумалося, що варто було б укрити хлопців, котрі й досі лишалися спати на холодній підлозі великої зали двоповерхового будинку сім’ї Алекса. Узявши пледи з ліжка однокласника, Лілі так само тихо прокралася до кімнати, обережно укрила сплячих і непомітно полишила їх там, акуратно прикривши завжди прочинені двері.

Весняний день вступав у свої права. Сонце заливало променями північно-східну кімнату, за столом якої саме розмістилась дівчина у спробах підбити підсумки минувшого дня і встановити бодай якийсь зв’язок між подіями, у які мандрівники у часі потрапляли. Довго розмірковувати не довелося, Лілі не скаржилася на нестачу клепки, тож приблизну картину ситуації мала. Лишалося почекати пробудження хлопців, щоб обговорити все разом. Дивина, відколи їй – самотній одиначці – стало притаманним прислуховуватися до думки заледве знайомих (у плані тривалості тісного спілкування) людей? Відколи вона почала піклуватися про осіб, що не належали до складу її сім’ї? За життя свою мовчазну любов, виражену переважно вчинками, ніж словами, вона дарувала хіба мамі, татові, дідусеві, можливо – кільком родичам, що того потребували, Баті. При згадці про свого єдиного і улюбленого друга, Лілі сумно всміхнулася: зараз вона зі своєю маленькою пухнастою дівчинкою могла б сидіти в таємному місці на березі місцевої річки й малювати щось, а чи – поплавати. І чому вона вчора не зробила той злощасний проект сама? Нащо прийшла? Втім, чи шкодувала дівчина про це? Складне питання. Треба ще кілька разів піддати життя небезпеці в чергових проходженнях крізь внутрішньо світову кротови́ну, щоб дати однозначну відповідь хоча б самій собі. Чи видається це страшним? Безперечно. Усе невідоме – страшне, і, тим не менш, потребує розв’язку. Як дивно, що саме групці підлітків довелося той розв’язок шукати. Та чи справді довелося? Кому це потрібно?

Потік думок раптово перервав скрип дверної ручки. У проході стояв заспаний Алекс із пледом на плечах.

– Ти лишилась.

«– І як цьому хлопцеві вдається так говорити, що незрозуміло, запитує він чи стверджує», – подумала Лілі.

– Я мусила дочекатись вашого пробудження, – піднявшись зі стільця, виголосила вона вголос. – Роман ще спить?

Юнак, чий мозок ще вельми в’яло обробляв інформацію, повернув голову вліво – у бік зали, – ніби це мало йому допомогти відповісти на питання, і, трохи подумавши все ж видав:

– Угу, – із закритим ротом.

«– Та-а-ак, те ще видовище. Навряд чи хтось був би в захваті, побачивши такого «містера ідеального хлопчину»…», – пригадуючи закохані погляди дівчат зі школи, подумала Лілі.

– То приляж і сам доспи, я почекаю, вірніше – прогуляюсь, поки ви обоє не будете при тямі, щоб із вами дещо обговорити.

– Ні-ні, я не хочу спати, – пригнічуючи позіхання, промовив Алекс.

Він не міг допустити, щоб Лілія очікувала його з Романом повного пробудження, так само як і не міг допустити, щоб вона пішла, бо ж надто багато усього потрібно було обговорити. Дівчина і сама це розуміла. Її гризла совість, бо ж порядній панянці не належить поводити себе подібним чином, і варто було б піти, лишивши хлопців досипати, але час уже було втрачено – до повного упорядкування подій ніхто її не відпустить.

– Хочеш чаю? Можливо поснідати? – піднявши все ще примружені очі, поцікавився Алекс.

– Чаю, якщо твоя ласка, – засоромившись, відповіла дівчина.

– Чорного?

– Чорного.

– Цукор?