Розділ третій «А за відкритими дверима іще закритих двоє…»

– Як, друже мій?! Як?! Як ти міг потрапити туди з нею, а не зі мною?! – кружляв уже півгодини, по тому як дізнався, що трапилось з Алексом, його кращий друг Роман.

– Агов, бісова штуковина, вибач, що так зневажливо ставився до тебе і називав «дівчачим інструментом», – він переключився на рояль, – я більше так не буду, тільки засяй, як минулого разу. Нуж бо, ти ж так вже робила!

Він почав то підіймати, то опускати кришку, періодично викрикуючи «магічні» слова.

– Сизам, відчинись! Ні. Тоді: портал, розкрийся! Ну хоча б експеліармус? – з відчаєм у голосі простогнав Роман.

– Не допоможе, Ром, як мінімум тому, що вигаданий всесвіт «Гаррі Поттера» і реальний наш мають точку зіткнення хіба в голові у пані Роулінг, – понуро сидячи на стільці для рояля, стомлено мовив хазяїн інструменту.

– Ну як ти зумів його відкрити? Що ти зробив, щоб туди потрапити? – допитувався друг.

– Я його відчинив, – вже вкотре говорив йому Алекс, – відчинив і все.

– Я його биту годину відчиняю-зачиняю, а ніякої музики і світла не чув і не бачив, з козаками поляків не бив і з полковниками бесіди не вів! – дратувався Роман.

– І добре, тому що, поки ми не знаємо про цей перехід нічого. І нам просто пощастило, що ми вибралися звідти живі і неушкоджені, – підвівся Алекс.

– Які ми ніжні, – фиркнув Рома, – це тебе зубрилка так навчила казати?

– Лілі не зубрилка, повторюю вкотре, – починав злитися світловолосий хлопчина.

Друг же його, що мав смоляно-чорну шевелюру, яка в поєднанні з насичено блакитними, майже синіми, очима, викликала ефект візуальної надмірності, хоча сам юнак таким не був, скептично зміряв юнака поглядом. Він не читав так багато як Алекс, і не грав на жодному інструменті, однак був душею будь-якої компанії в яку потрапляв. Міг багато цікавого розповісти про чи не всі види спорту, навчити парі-другій боксерських прийомів, а, за потреби, допомогти із вирішенням задачі будь-якого рівня складності з єдиного предмету, котрий він розумів дійсно добре й без сторонньої допомоги – математики.

– Звичайно, то де вона? Втекла, розпустивши нюні, додому, рюмсати в подушку? – коли Роман спеціально робив вигляд беземоційного егоїста, він виглядав по-справжньому надмірно.

– Вона пішла за деякими книжками, що допомогли б нам розібратися у питанні цього переходу, – поглянувши у вікно у пошуках дівчини, неохоче відповів Алекс.

– Я так і сказав, – буденним тоном стояв на своєму брюнет. – Повернімося до нашого чарівного інструменту. Може його потерти треба? Як лампу, з неї виліз Джин, а звідси, ну не знаю…

– Пропоную потерти тобі голову, – втомлено перебив його друг, – і, можливо, з неї вилізуть мізки.

– Я маю хоч якійсь варіанти, – зробив вигляд ніби образився той.

– Варіанти чого? Способу потрапити туди-не-знаю-куди? Розібратися б спочатку, що то було, а головне – як? А для цього, треба хоча б частину відповідної літератури перечитати, – зірвався з місця й направився до виходу Алекс.

Він ще ніколи в житті не був так рознервований і для Романа була незвична така поведінка друга. Невідомо, що більше бентежило хлопця, сам факт подорожі у минуле чи його поведінка в ньому. Він хтів знати все: як вони туди потрапили, чому, що спричинило перехід, чи могло це залишити негативний відбиток на психічному і фізичному здоров’ї них самих чи їх оточуючих.

Раптом в дверях з’явилася Лілі. Вона вочевидь сходу хотіла щось сказати однак наявність Романа змусила її притримати язика за зубами. Втім, рівно до того моменту поки той сам не почав розмову.

– А ось і гостя з майбутнього явилась, чи може гість, – посилаючись на реакцію козаків на одяг Лілі з розповіді Алекса, зіронізував він.

Очі дівчини враз набули ідеально круглої форми, вона вхопила співподорожуючого за лікоть і витягла в коридор.

– Ти збожеволів, – пошепки кричала вона, – навіщо ти розповів йому?

– Я все знаю! – здогадуючись про тему розмови викрикував з кімнати Роман.

– По-перше, він мій близький друг і я не приховуватиму це від нього, – пояснив хлопець, – а по-друге…

– Алогомора! – все ще доносилося з кімнати з роялем.

– Він не настільки, ну, – задумався Алекс.

– Дурний, – швидко підібрала влучне слово Лілі.

– Я б сказав «дивакуватий», як може здатися на перший погляд, – спробував загладити конфлікт юнак. – Він мій кращий друг чи не з першого мого дня тут і я повністю йому довіряю. Особисто гарантую подальшу конфіденційність інформації.

– Крексель-мексель-шпексель-вексель, – не вгамовувався Рома.

Відвернувши голову кудись убік (до ліктя чи може плеча) і заплющивши очі, Лілі прошепотіла:

– Або ти змусиш його замовкнути, або це зроблю я.

Алексу двічі пояснювати не потрібно було, однак він позбувся звуку, не так як того бажала дівчина. Підхопивши гостю за лікоть, хлопець проштовхнув її до своєї кімнати, зачинивши за ними двері.

Тиша надовго не затрималось.

– Припустимо він мовчатиме, – почала Лілі, – яка з нього користь у вирішені самого питання кротови́ни?