Розділ перший «Друг чи ворог? – Ніхто»

– Любий, – з передпокою долинав ніжний голос, що у приємній тиші весняного вечора перегукувався хіба зі щебетанням пташок та дріботінням листя, сколишеного вітром. Нагорі припинилася гра  – пальці полишили клавіші, почулися кроки. За мить по сходах збігла постать у світлій сорочці, недбало заправленій у світлі ж джинси, зупинившись тільки біля дверей.

– Ви вже від’їжджаєте, – скоріше констатація факту аніж запитання.

– Так, уже пора, – тендітна ручка поправила розкуйовджене волосся хлопчини, торкнулася обличчя, панна міцно обійняла юнака й відсторонилася, – коли ж ти встиг так швидко вирости, синку, – на очах з’явилися блискучі краплинки, згодом недбало скинуті помахом довгих смоляно-чорних вій.

– Мамо, не переймайся, – хлопець узяв її руки у свої, – нічого не трапиться, будь певна, – його світле обличчя осяяла лагідна посмішка, а зелені, як свіжа трава у розпалі літа, очі випромінювали море ніжності й тепла.

– Машунь, – в дверях виник високий статний чоловік, до останньої волосини ідентичний з юнаком, хіба очі він мав блакитного, однак, тим не менш, теплого кольору. Підборіддя його прикрашала щетина, додаючи шарму та солідності. Тільки-но він опинився поруч, мініатюрна фігурка в кремовій сукні рвучко притиснулася до нього.

– Кохана, заспокойся, – полонивши дружину теплими обіймами, він поцілував її скроню, – не в перший раз Алекс залишається сам.

– Однак вперше на такий довгий період ми залишимося без нього, – і відпустивши чоловіка, вона обійняла сина, – пообіцяй, що нічого поганого не станеться, – зазирнувши своїми великими зеленими очима, в успадковані синові, вона не вловила в них й краплі тривоги.

– Обіцяю. Я буду обачний, – поновивши посмішку запевнив юнак.

На якусь мить в запанувала тиша. Кожен був у своїх думках – незв’язних, безслівних, наповнених одними лише емоціями. Такі бувають тільки у момент розлуки. Змішані почуття, нечіткі звуки, змазані кольори і усвідомлення плинності часу. Як мало його приділялося сім’ї і як скоро цю сім’ю доводиться покидати.

– Літо промайне так швидко, що ви й не помітите, – несучи останню валізу і вкладаючи її до багажного відділення білого Range Rover, запевняв родину батько.

– Не скупися на сентименти Костику, чотири місяці пройде, поки ми знову нашого хлопчика побачимо, – не вгамовувалася мама, все ще міцно обіймаючи своє чадо.

– Годі тобі, Маш, ходи до машини, ми не можемо запізнитися, – наполіг Костянтин.

В останнє поглянувши в очі сину, Марія змахнула одиноку сльозу і попрямувала до автомобіля.

– Що ж, я гадаю ти вже достатньо дорослий, щоб не здійняти будинок у повітря, – очі чоловіка заблистіли незгірше сонця, що відбивалося в його окулярах овальної форми, а бліде обличчя осягнула посмішка, вивільняючи всі потаємні зморшки.

– Так тату, – юнак посміхнувся у відповідь. Його шкіра була більш природного світлого відтінку. Це друга річ, яка дісталася йому від матері. Першою звичайно були очі: не тільки колір – усі перли життя перегукувалися у їх глибині.

– А якщо серйозно, навіть на відстані – ми з тобою, сину.

Скільки всього було в цих рядках. Гордість, повага, віра, а головне – підтримка.

– Тату, – скупа чоловіча розмова, секундні обійми, міцне рукостискання.

Очима провівши машину з двору, вулиці, кварталу, якийсь час Алекс ще стояв за ворітьми. Погляд його був десь далеко, вільно блукаючи просторами підсвідомості, виринувши на якийсь час з реальності. Дорожній пил, піднятий автомобілем вже давно влігся, сонце, що встигло зміститися далі на захід, ближче до обрію, тоненькими промінчиками фарбувало дерева, будинки і навіть сіру кішку, блукаючу вулицею, у відтінок теплого золота, додаючи ледве помітного відблиску. Птахи перегукувалися своєю мелодичною незрозуміло-фантастичною мовою, що зливалася у пісню для людського вуха. Вечір огортав передмістя затишним, ніби живим теплом, наповнював атмосферу спокоєм, проникав у самі закутки душі і відчувався кожною клітиною єства.

З вікон другого і останнього у світлому будинку поверху знову полилася дивна гра. Довгі пальці уміло перебирали клавіші інструменту, вивільняючи на свободу закуті у звуках образи. У кімнаті танцювали невидимки, кружляли, торкаючись усіх присутніх у ній речей, далі, підхоплені вітром, вони вилітали через вікно, пробігались по деревах, спускалися на траву й летіли. Летіли…

* * * * *

Невловимий дух мелодії спіткав зненацька й змусив здригнутися загострений кінчик олівця. Мотив, котрий не піддавався слуху, був відчутий серцем. Його приніс вечір і вдихнув у малюнок. Маленький малюнок на сторінках щоденника, який був наповнений життям. Дівчина згорнула блокнот, ще раз озирнулася. Що вона шукала? Можливо витоки мелодії. Дарма. Річка, котра раз у раз дарувала їй натхнення, розташовувалася не менш як за п’ять кілометрів від передмістя. Навіть гучний рок-концерт не подолав би могутність дерев і не проник би у це таємне, особливе місце, що вже й казати про ніжні звуки фортепіанної музики.

Востаннє звівши обличчя до неба й підставивши ластовиння лоскітним промінчикам, панночка зажмурилась і посміхнулася. Певно, дякувала світові за ще один день, наповнений красою і щастям, який їй видалось прожити. Вона так постійно робила. Пробігшись очима по гострим хвилькам, котрі ловили останніх сонячних зайчиків, дівчина одягнула приємну на вигляд і дотик коричневу кофтину на сяюче-білу сорочку та, вкинувши щоденник та олівець до портфеля, в тон кофтині, закинула його на плечі й почала повертатися назад додому через ліс. Величний, він нараховував не одну сотню років. Майже не пропускаючи сонячне проміння, крони його дерев підтримували помірну температуру, що рідко коли перевищувала поділку в двадцять градусів за Цельсієм. Тому юна леді й відвідувала його переважно в суцільному одязі. Як уже було сказано – кофтині, а також, що стосувалося безпосередньо цього разу, світлих суцільних джинсах і, звичайно ж кросівках, сьогодні – білих. Варто зазначити, що крім неї мало хто відвідував це величне місце, вірніше, власне відвідувачів було достатньо, але далі узлісся вони заходили рідко, тому вся краса і атмосферність буквально належала небагатьом обраним. Однією з них і була Лілі.