Глава 6.

Ейра пахла, як погріб у баби Параски: вологою, грибами й чимось таким, що краще не куштувати. Зореліт Олени сів на галявині між деревами завтовшки з добру січову хату. Я ступив на землю, і вона м'яко пружинила під чоботами, наче стояв на перині, яку забули висушити.
Нейролінк на зап'ясті пікнув і щось собі забурмотів. Я вже звик вважати його надокучливим писарем, що завжди поруч і записує все підряд, навіть те, про що ніхто не просив.
— Ну, що там? — вирвалося у мене коли той вкотре завібрував на зап'ястку.
Нейролінк вижав голосом наче з потойбіччя: «Загроз не виявлено».
— Брешеш, — відповів радше собі ніж йому. — Так само казав осавул перед тим, як нас обклали татари під Кодаком.
— Ти знову розмовляєш із браслетом? — Олена перевіряла бластер і навіть не підвела голови.
— Не те щоб розмовляю. Швидше недовіряю.
— Він лише повідомляє про навколишнє оточення. Але без додаткових даних та модулів сканування, може помилятися.
— От і наш писар так. Ніби щось путнє говорить, а потім як вдумаєшся то суцільна нісенітниця.
Вона закотила очі. За ці дні я навчився читати Олену краще, ніж настрій нашого кошового: коли закочує очі вгору, то в неї добрий настрій, коли вбік — то вже ні.
— Ворон чекає, — сказала вона. І, Андрію, прошу тебе: не кажи йому, що ти козак із Січі.
— А хто ж я?
— Тарас. Принаймні перші п'ять хвилин.
— Він же твій учитель. Як не мені то тобі, має повірити.
— Саме тому — тільки п'ять хвилин.
Логіка була жіноча й залізна, тож я змовчав. Ми рушили стежкою, де світився мох. Він світився, коли на нього наступали, тож за мною тягнувся ланцюжок зелених слідів, як за п'яним світлячком.
— Дивина та годі, — промовив з захопленням.
— Ти щойно позначив для всіх шлях до лігва Ворона, — відказала Олена.
Я почав ступати обережніше. Мох однаково світився. Але вже, не так яскраво.
Сховок Дерека Ворона виглядав так, ніби хтось замовив замок, потім передумав і замовив зоряну станцію, а будівельники вирішили не заморочуватися й зробили обидва проекти. Вежі обвивала лоза, що ледь помітно світилася, стіни тихенько гуділи. “Писар” на зап'ясті раптом заговорив, наче його прорвало: «Магнітні пастки — 4. Дрони в стазисі — 12. Сенсори руху — 31».
— Тридцять один, — повторив я. — Хто ж стільки очей на один двір ставить?
— Людина, яка має ворогів, — сказала Олена.
— Або людина, якій є що ховати.
— На Ейрі багато відлюдників, тож краще перестрахуватися.
— Як скажеш.
Ворота роз'їхалися самі, без скрипу, і мені від цього стало незатишно. Добрі ворота мають скрипіти. Щоб господар знав, що прийшли гості, а гості знали, що господар знає.
Посеред двору бив фонтан із рідкого світла. Хотів був умочити руку, та Олена так подивилася, що рука сама повернулася в кишеню.
У залі на нас чекав чоловік. Високий, сивий, волосся у хвіст зібране, одяг такий, що його шив, здавалося, кравець із тяжким дитинством: тут технологічна тканина, там вишиті руни, а на комірі щось переливається, як водограй у днину. Він тримав філіжанку чаю так обережно, ніби то був не чай, а рідна мати.
— Номер два, — мовив він. Голос був м'який, але з таким залізним присмаком, як у ложки, що довго лежала в оцті. — Ти привела гостя.
— Тараса, мого товариша з дитинства — сказала Олена.
Ворон зробив ковток. Не поспішаючи. Потім ще один.
— Тарас кажеш.  А що твій товариш ніколи в житті не бачив світловий фонтан? Він на фронтирі виріс?
Я глянув на Олену. Минуло хвилин зо дві. З обіцяних п'яти.
— Я не з фронтиру, — сказав я чесно. — Просто хотів помацати.
— Це ще гірше, — сказав Ворон. — Хто ти?
Я випростався, як перед кошовим.
— Андрій Старослав. Козак із Січі. Артефакт затяг мене в це тіло, і я досі не знаю, чи мені дякувати, чи бити когось. Сподіваюся, ти підкажеш, кого саме.
Ворон поставив філіжанку на блюдце. Акуратно. Так ставлять, коли щойно почули щось погане, але виховання не дозволяє розбити посуд.
— Із Січі, — повторив він. — Та, що з прадавніх часів?
— А ти чув про Січ?
— Знайоме слово «Січ». Двадцять років тому потрапив до мене один цікавий рукопис.
— А ти часом не писар? — спитав нахмурившись.
Олена закрила обличчя рукою. Ворон уперше за розмову посміхнувся. Посмішка була коротка, як іскра з кресала, але справжня.
— Сідайте, — він показав на стіл, над яким гуділи голограми. — Чаю?
— А може є пиво?
— Чаю, — сказали Ворон і Олена разом.
Я сів так, щоб бачити обидва виходи. Старі звички. Олена сіла поруч, і плече її торкнулося мого. Зробив вигляд, що не помітив. Вона теж. Ми обоє були дуже переконливі.
Ворон торкнувся голограми, і над столом розгорнулися сувої — старі, пожовклі, хоча зроблені зі світла. Хтось у майбутньому вирішив, що навіть цифровий сувій мусить виглядати так, ніби його гризли миші. Я це оцінив.
— Тексти культу «Вісти», — почав Ворон.
— Ви тут усі так іменуєте свої секти, — буркнув я, — чи це заразна хвороба?
— «Віста» — давнє слово. Означає «звістка».
— У нас за такі звістки на палю садили.
— У них, на жаль, теж, — Ворон перегорнув сувій. — Вони вірять, що артефакт «Часовий оберіг» — дар богів. Що він створений, аби врятувати людство. А тут, — він тицьнув пальцем, — ідеться про «кров предків». Про рід, пов'язаний з артефактом.
Він глянув на мене, і погляд у нього був такий, яким баба на ярмарку дивиться на кабана: чи вартий він тих грошей.
— Тарас належав до цього роду. А отже, і ти.
— Тобто я сам собі прапрапрадід?
— Або прапраправнук. Сувої тут невиразні.
— Ну, хоч родичі не гризтимуться за спадщину, — сказав підморгнувши йому. — Спадщина вся тут.
“Писар” на зап'ясті тихенько заскрипів, як віз під горою. «Аналіз тексту: збіг 34%». Я не знав, що означають ці тридцять чотири, але звучало, ніби Ворон каже правду на третину. Для вчителя шпигунів, подумав, це навіть щедро.
— Як оберіг потрапив у тіло? — спитав у нього. — І чому саме я? На Січі були козаки й показніші. Той-таки Грицько Лопата, наприклад. Він кулаком вола валив.
— Сувої кажуть, що оберіг обирає носія, коли той на межі, — відповів Ворон. — Тарас знайшов його, і артефакт... увійшов у нього. Став частиною. А тебе викликала кров. Деталі втрачені в часі.
Він знизав плечима, так ніби деталі просто випали в нього з кишені десь у минулому столітті.
— Дереку, — Олена нахилилася вперед, і голос у неї став як лезо, яке щойно наточили. — Ти щось приховуєш. Якщо сувої такі важливі, чому ти не розказав про них мені раніше?
— Бо правда небезпечна, Олено. Я хотів тебе захистити.
— Ти казав мені це, коли мені було дванадцять і я хотіла знати, звідки беруться клони.
— І я мав рацію.
— Ти мені так і не розповів!
— І досі вважаю це педагогічною перемогою.
Я дивився на них і думав, що на Січі так сварилися старий кошовий із своєю жінкою. Тридцять років пліч-о-пліч, і за тридцять років жодного разу не дійшли згоди, чи треба солити кашу до варіння чи після.
Мені закортіло перевірити, чи не ховає ця зала чогось. Я заплющив очі й потягнувся до характерницького чуття. Олена це називала псіонікою, і пояснювала хвилин двадцять, з формулами. Я це називав «послухати, що каже стіна». По залі пробіг легенький вітерець, торкнувся рун. Руни спалахнули, і десь у стелі злякано клацнуло.
Ворон повільно поставив філіжанку.
— Ти щойно активував мені протипожежну систему.
Зверху на нас упала тонка срібна мжичка. Вона намочила сувої (світлові їм нічого не зробилося), Олені зачіску, а Воронові — залила чай.
— Пастки шукав, — пояснив чесно.
— Знайшов?
— Знайшов. Одну. Он, ллється.
Олена мовчки витирала обличчя рукавом. Кутики губ у неї дуже старалися не рухатися, але програвали.
— Скажу прямо, Дереку, — я витер мокре чоло. — Захист — річ добра, поки не починає капати на голову. Розкажи, що знаєш. Усе. І ми підемо собі. А як ні — то я ще активую.
Ворон довго дивився на мене. Потім на свою філіжанку. Потім знову на мене.
— Шкода, — сказав він нарешті. — Це був гарний чай.
Розповісти він так і не встиг.
Бо оберіг у грудях раптом так смикнувся, що я ледь не впав зі стільця. Зала попливла, як шинок після третьої чарки, і я провалився кудись у темряву. Цього разу без жодної медитації. Без запрошення. Просто, як дурень у ополонку.
Стояв у пітьмі, де зорі гули, мов дзвони на Великдень, тільки без жодної радості. Переді мною знову була та сама тінь з очима, як вугілля в печі.
— Андрію, — прошелестіла вона.
— Знову ти, — сказав я. — Ми ж наче минулого разу все обговорили.
Тінь, здається, на мить розгубилася. Мабуть, до неї ніхто так не звертався.
— Оберіг вимагає жертви, — сказала вона суворіше. — Шукай Кристал Предків. Але бережи джерело.
— Яке джерело? Де той кристал? І хто кому що вимагає? Ти хоч раз можеш сказати по-людськи, без загадок?
— Жертва зв'яже час.
— От. Знову.
Я ще встиг побачити тюрму. Тараса на підлозі. Серце його зупинялося, і оберіг спалахував, як свічка в погребі. Потім тінь розтанула, і лишила по собі тільки холод між лопатками.
Я розплющив очі. Сидів на підлозі. Олена тримала мене за руку, Ворон стояв над нами й дивився так, як дивиться лікар, що вже знає діагноз, але чекає, поки скажете самі.
— Що ти бачив? — прошепотіла Олена.
— Духа, — сказав відверто. — Він знову говорив загадками. Казав про жертву й про якийсь Кристал Предків. Як на мене, у них там на тому світі з фантазією біда.
— Андрію, ми ж домовились, що духів немає.
— Ти домовилася. Мене ніхто не питав. Та й дух, я так бачу, теж не в курсі.
Ворон мовчав. І саме це мені не сподобалося найбільше. Людина, яка нічого не розуміє, питає. Людина, яка розуміє, мовчить і дивиться, як у тебе тремтять руки.
— Часовий оберіг — не просто артефакт, — нарешті мовив він. — Він може змінити хід галактики. А культ «Вісти» хоче його отримати. Так само як і корпорація “Альфа”
— Бог, — повторив чухаючи свою лису як коліно потилицю. — Що в мене в грудях сидить. Е-ех. Неньо рідна б не повірила.
Я чекав, що після таких слів щось станеться. Що вилетять двері, заверещить нейролінк, полізуть крізь стіни якісь дроїди в шоломах. За ці дні в майбутньому я звик: щойно хтось каже щось важливе, одразу починають стріляти.
Нічого не сталося. Мжичка зі стелі вщухла. “Писар” на зап'ясті мовчав. У дворі дзюркотів фонтан.
— Чого ти дивишся на двері? — спитала Олена.
— Чекаю.
— Кого?
— Та вже нікого, — сказав відмахнувшись рукою.
Ворон тим часом одним рухом згорнув сувої, і вони склалися в цяточку світла над столом.
— Мені потрібен час, — сказав він. — Тексти писані трьома мовами. Дві з них мертві, а третя тільки вдає, що жива. Згадка про Кристал Предків тут є, але гадати я не хочу. Вже раз гадав, і це коштувало мені звільнення з корпусу шпигунів.
— Скільки часу? — спитала Олена.
— Кілька днів. Може, тиждень.
— А нам що цей тиждень робити?
— Не сидіти на місці. Якщо культ шукає оберіг, то найдурніше, що ви можете вчинити, це чекати на нього в одному місці зі мною.
— А ти?
— А я старий, і в мене тридцять один сенсор.
— І певно погріб зброї, — додав я.
Ворон подивився на мене довго й уважно.
— Олено, він завжди такий?
— Ні. Сьогодні він старається.
Вона підвелася, але не пішла. Постояла, тримаючись за спинку стільця.
— Дереку, ще одне. В архіві «Сяйва-7» на нас чекали. Про архів знали тільки ми. І архіваріус.
— Той, що хропе?
— Ти його знаєш? — здивувався я.
— Його всі знають. Він хропе на службі сорок років, і за цей час його перевіряли тричі. Чистий, як сльоза.
— То хто ж тоді?
— Це я теж з'ясую, — сказав Ворон.
Сказав рівно, як кажуть про погоду. Я подумав, що про шістьох дроїдів, які ледь не вбили його ученицю, можна було б і захвилюватися. Хоч трішки. Та змовчав. Може, у шпигунів так заведено.
Ворон провів нас до воріт сам, без дронів і без поспіху. Біля фонтана я відстав на крок і таки вмочив палець.
Нічого страшного не сталося. Палець засвітився. Рівно, зеленкувато, як гнилючок на болоті.
— До ранку не зійде, — сказав Ворон, не обертаючись.
— Ти ж не дивився.
— Усі, хто тут уперше, мацають. Фонтан для того й стоїть. Одразу видно, хто звідки.
Олена подивилася на мій палець, потім на мене й нічого не сказала. Я був їй за це вдячний.
Біля воріт вона обернулася до вчителя.
— Як ти нас знайдеш?
— Я тебе завжди знаходив.
— Це він так турбується, — пояснила мені Олена.
— Я так і зрозумів, — сказав я. Хоч зрозумів трохи інакше.
Ворон потис мені руку. Долоня в нього була суха й міцна, не вчительська.
— Щасти, Андрію Старославе. Із Січі. — Він ледь усміхнувся. — І бережи джерело.
Ворота зачинилися за нами. Без скрипу.
Стежка світилася під ногами, палець світився в мене перед носом, і на двох нам цілком вистачало світла. Я пройшов кроків із двадцять, перш ніж до мене дійшло.
— Олено.
— М?
— Я казав при ньому про джерело?
— Про яке джерело?
— Отож.
Про жертву казав. Про кристал казав. А про джерело не казав ні їй, ні йому. Про джерело мені шепотіла тільки тінь, двічі, і обидва рази в голові, де, як я досі вважав, крім мене ніхто не ходить.
Я озирнувся. Вежі маєтку виглядали над лісом, спокійні, як столітні смереки.
— Що сталося? — спитала Олена.
— Нічого. Думаю.
— Про що?
— Був у нас на Січі один характерник, дід Ничипір. Він знав, що тобі насниться, раніше за тебе.
— І що з ним?
— З ним нічого. Жив довго. А от із тими, хто сідав із ним за один стіл, бувало по-різному.
Олена зупинилася.
— Дерек — мій учитель, Андрію.
— Знаю. Через те й кажу тобі, а не писареві.
“Писар” на зап'ясті ображено пікнув.
Далі ми йшли мовчки. Зореліт чекав на галявині. Я ніс перед собою палець, як свічку, і думав, що вперше, відколи прокинувся в цьому столітті, ми йдемо, а не біжимо.
І що мені від цього чомусь не легше.