Глава 5.

Зореліт йшов гіперпростором, і зорі за ілюмінатором розмазалися в сяючі смуги. Я сидів у кріслі другого пілота, поклавши пальці на пульт. Знання з архіву «Сяйва-7» осіли в голові, як вода в діжці: я знав, як працює гіпердвигун, як стабілізувати щити, як читати навігаційні матриці. Усе це знав так само, як знав би дорогу до рідної хати в чужому тілі. Тобто теоретично.

Олена сиділа поруч й вносила дані для корекції курсу. Коротке чорне волосся блищало в синьому сяйві пульта, а в очах ховалася тривога. Вона знала, що я не Тарас, її товариш із дитинства, а Андрій, чужинець із минулого, чия свідомість опинилася в його тілі. Ця правда гнітила її, але вона трималася, як воїн, що не показує ран. Я поважав її за це.

— Андрію, — сказала вона, не відриваючи очей від пульта, — гіперстрибок триватиме кілька діб. Ейра далеко, а енергію треба берегти. Знання — це добре, але тобі потрібні навички. Перевір конденсатори. Я бачу мінімальні втрати.

Я кивнув і торкнувся пульта. Нейролінк на моєму зап'ясті пікнув і з'єднався з системами. Екрани спалахнули зеленими лініями: щити стабільні, енергія в нормі, життєзабезпечення бере більше, ніж треба, але в межах допустимого.

— Бачиш, що тут зайве? — Олена нахилилася й тицьнула в рядок. — Обігрів кают-компанії. Зменш подачу плазми з реактора. Трохи.

— Трохи, — повторив я з гідністю людини, яка щойно прочитала всю історію цивілізації. — Це я можу.

Я уявив, що в реакторі стоїть заслінка в печі, і вона потроху закривається. Навіть не встиг дійти до мого уявлення «потроху». Світло блимнуло, пульт видав довгий ображений писк, а температура в кабіні впала так, що з рота пішла пара.

— Андрію!

— Я зменшив.

— Ти її вимкнув!

— Ну помилився трішки. 

— Ми у відкритому космосі — без тепла, — процідила Олена крізь зуби, швидко стукаючи по панелі. — Ще трохи, і твоє «трішки» нас заморозить.

— Та чого ти, ледь посвіжіло, — пробурмотів у відповідь.

Олена тихо вилаялася. Мені вистачило знань, щоб зрозуміти: вона вилаялася якоюсь іншою мовою, і це був небезпечний знак. За хвилину вона розкрутила все назад, а я сидів і розтирав руки.

***

Зореліт Олени був маленький та затишний. Повітря пахло металом і чимось свіжим, як після дощу. Рани від бою в архіві загоїлися, але я знав, що справжні лишилися в душі. Олена втратила друга, а я втратив свій час і своє тіло. Ми були двома мандрівниками в пітьмі. Принаймні один із нас тепер умів вимкнути реактор.

У ніші біля стіни стояв біосинтезатор. Я вже знав його призначення. Тож вирішив дещо спробувати. Знайшов у меню приправи й синтезував трави, не степові, але схожі: м'ята й рум'янок. Запах був точний, і від цього стало ще сумніше. У моєму часі природа була частиною життя, а тут її штампували в коробці. Налив води з рециркулятора, насипав трави й провів над мискою долонею. Вода тепліла, як жива, і я вчасно зупинився, щоб не повторити фокус із реактором.

Олена спостерігала, і її руки завмерли над пультом.

— Що ти робиш? — Голос її був м'якший, з ноткою дитячої цікавості.

— Зцілюю. — Я розмішував настій. — Тіло в тебе міцне, Олено, а ось душа втомлена. Випий. Це не наноботи, але шкоди не буде.

Вона взяла миску, пальці торкнулися моїх, і я відчув тепло. Це була не магія, а щось людське. Олена надпила й заплющила очі.

— Смачно. Ти справді вмієш дивувати. Смак наче з дитячих снів. Здається такий чай прабабуся готувала.

Я мовчав, вона теж.

Потім зробила ще декілька ковтків, потім глянула в ілюмінатор, де гіперпростір танцював вогнями. 

— Коли ми з Тарасом були малі, ми бігали в парку. Дерева там були справжні, не синтетичні. Я любила їхній запах. А потім служба, навчання, місії. І я забула, як слухати.

— Слухати що?

— Не знаю. Усе, що не кричить. — Вона посміхнулась криво. — Тепер я чую здебільшого крики загиблих побратимів у вісні.

Я не став казати, що в моєму часі найгучнішою була сова, і то в основному на рахунок чужої смерті. Просто мовчки покрутив у руках свою миску.

— Земля ніколи не мовчить, — сказав я нарешті. — Просто треба зупинитися й послухати. Навіть тут.

— Ти звучиш, як Дерек Ворон, мій учитель. Він казав, що знання — лише інструмент, а справжня сила в розумінні.

— Мудрий чоловік. Що він за один?

Олена поставила миску й стиснула склавши долоні хруснула пальцями.

— Він був моїм наставником у шпигунському корпусі. Суровий, але справедливий. Викладав нам артефакторіку. Про артефакти знає більше за будь-кого. Якщо хтось і розбереться з Часовим оберегом, то лише він.

Кивнув. Нейролінк не видав про Ворона жодних даних, а в грудях ворухнулася тривога. Козацька сила шепотіла: «Будь пильним». Вирішив більше не розпитувати. Час сам все розставить на місця.  

***

Наступні дні тяглися повільно. Ми чергували біля пульта, перевіряли системи й їли синтетичну кашу, яка мала смак «їжі» і нічого більше. Я дізнався багато про Олену. Тарас мріяв будувати міжгалактичні зорельоти, а в дитинстві програвав їй у перегони й завжди сердився. Корпорація зламала її довіру. Вона колись ледь не втопила інспектора у фонтані, але про це розповідала неохоче. Я слухав, не перебиваючи, а потім розповів своє: про степ, про бабусю-знахарку, про Степана, який не раз підставляв своє плече побратимам.

На третю добу Олена вирішила, що козакові час навчитися стріляти не лише з пістоля.

— Це бластер, — пояснила вона, виймаючи з шафки зброю, схожу на обрізаний мушкет без дула. — Режим «оглушення» ось тут. Режим «убивство» тут. Не плутай.

— А між ними що?

— Режим «Олена вб'є тебе, якщо ти зробиш дірку в обшивці».

Ми влаштували мішень у вантажному відсіку. Перший постріл пішов вище, а вже другий та третій у мішень. Олена мовчки подивилася на мене й ствердно кивнула прийнявши “екзамен”.

— Тут простіше ніж з пістоля, — пояснив я. — Та й мішень нерухома.

— Хочеш складнішу ціль?.