Глава 4.

Станція «Сяйво-7» кипіла, як базар напередодні свята. Йшов за Оленою, крутив головою на всі боки й намагався не думати, що ще вчора вартував чумацькі вози, а сьогодні мене мало не застрелила дівка. Чуже тіло, оберіг, псіоніка: усе це було химерніше за будь-яке чаклунство. Але козацька витримка шепотіла: «Не панікуй, Андрію. Січ учила тебе битися, а не скиглити».

Коридором снували люди, кіборги й хтось, кого не взявся б віднести ні до перших, ні до других. Біля стіни стояв чолов'яга, який розмовляв сам із собою кількома голосами одразу й, здається, програвав суперечку.

— Далеко ще? — спитав, ледве встигаючи за Оленою. 

— Майже прийшли. — Вона навіть не озирнулася. — Нам треба перевести дух і подумати. Ти ж хотів випити щось, перехопиш заодно, зголоднів напевно. Може менше бурчатимеш.

— Випити? Попоїсти? — Відразу повеселішав. — Оце діло! Знаєш ти, дівко, шлях до козацького серця.

Олена підморгнула. Ми завернули за ріг, і над дверима спалахнув напис: «Ель Самітника». Двері роз'їхалися, і нас накрив гамір. Паб був тісний, але живий: пахло потом і чимось солодкавим, а за стійкою кіборг із чотирма руками розливав напої швидше, ніж я встигав кліпати. Однією рукою він наливав, другою тер склянку, третьою відкорковував, а четвертою показував комусь у залі, де його місце.

— Нам би такого шинкаря на Січі, — прошепотів всміхаючись. — Він би за вечір споїв увесь курінь, і жоден не встиг би розбити йому носа.

— Тут носи б'ють рідше, — відповіла Олена. — Частіше стріляють.

— Втішила.

Тим часом гість із веселковою шкірою помітив, що я його розглядаю, і підморгнув. Чемно кивнув у відповідь. Він підморгнув знову, і шкіра на його щоках змінила колір із бузкового на малиновий.

— Він що, хворий на голову? — пошепки спитав Олену.

— Він тобі кривляється, бо ти єдиний у залі, хто дивиться на нього наче вперше таке бачиш. Не витріщайся.

Вона кивнула на столик у кутку, захований у тіні. Ми сіли, і я роздивився гостей. Хтось мав механічні руки, хтось — колеса замість ніг, а шкіра одного переливалася всіма барвами веселки. Він сидів сам і явно цим пишався. На стінах пливли зображення зірок, планет і кораблів, що пірнали в пітьму.

Офіціант підійшов і поставив перед нами два келихи з рідиною, що парувала й світилася.

— Ель Самітника, — прогримів він. — Найкраще, що в нас є.

Глянув на той «ель» із підозрою. Він був зеленого кольору, булькав і пінився, наче живий. «Це тобі не горілка», — подумав, але келих узяв. Перший ковток ударив у голову, обпік горло й розлився в грудях теплом, як від степового багаття. Я ледь не закашлявся, але стримався: козацька честь не дозволяє плюватися при дівчині.

— К-хех! — видихнув, втираючи рота. — Полин із кропивою змішали й настояли на іржавих цвяхах!

— Звикай. — Олена відпила свій фіолетовий напій. — У наш час горілку п'ють хіба що у фільмах.

— У чому?

— Побачиш.

Напруга між нами потроху спадала. Олена дивилася в келих, і в її очах було щось болісне, наче вона говорила з кимось, кого тут немає. Подумав, що ми схожі: обоє загублені й обоє шукаємо правду.

— То що далі? — спитав, щоб розігнати тишу. — Бігатимемо від твоїх корпорантів, доки буде змога?

Вона підняла очі, і в них спалахнула рішучість.

— Ні. Я зв'яжуся зі своїм старим приятелем, Дереком Вороном. Він знає про стародавні артефакти більше, ніж усі архіви разом. Якщо хтось і розбереться з Оберегом, то він.

— Ворон? — перепитав здивовано. — Справжній птах чи ще один кіборг?

— Людина. Хоч і з характером, як у ворона. — Олена торкнулася браслета, і над її зап'ястям спалахнув крихітний екран. Вона швидко набрала кілька рядків, а потім стерла їх і написала інші. — Попросила про зустріч. Відповість, коли буде безпечно.

— А коли буде безпечно?

— Тут це поняття відносне. — Вона згорнула екран. — А ще нам треба оновити твої знання. Ти не знаєш, що відбувалося останні кілька тисяч років. Без цього виглядаєш як сліпе кошеня.

Задумався. Кілька тисяч років! Ще вчора буквально сидів біля вогню й слухав, як чумаки сперечаються про ціну на сіль, а тепер сиджу в корчмі серед зірок і слухаю про тисячоліття. Але Олена мала рацію: щоб розплутати це чаклунство, треба знати, з чим маєш справу.

— І як оновити? — спитав підозрюючи щось недобре. — Знову в домовину лізти?

— Та далася тобі та капсула. До архіву підемо. Одягнемо тобі гіпно-шолом, і знання потечуть просто в мозок. Швидко й безболісно. Ну, майже.

— «Майже» мені не подобається.

— Мені теж, але іншого варіанту немає.

Тут бармен знову підійшов і поставив перед нами тарілку з блідо-блакитними брикетами. Вони виглядали як сир, про який забули й згадали через пів року..

— Це що за плісняві сухарі? — підхопився інстинктивно тягнучись до шаблі, якої не було. — Отруїти мене вирішили?

Олена схопила мене за руку.

— Спокійно, Андрію. Це їжа. Протеїнові брикети. Дуже калорійні й відносно смачні.

— «Відносно» — це відносно чого?

— Відносно армійських пайків.

Брикети нічим не пахли, і це мене насторожило. Але шлунок бунтував так, що я готовий був проковтнути цілу діжку вареників разом із діжкою. Обережно відкусив шматочок. Смак виявився дивним, ні на що не схожим, ледь солодкуватим. На моїй тарілці лежало два брикети, на її — один.

— Гаразд, — сказав й відкусив більше. — Звісно не вареники з сиром, але їсти можна.

Олена посміхнулася. Коли ми допили, бармен простягнув руку з нейролінком. Олена приклала свій, щось пікнуло.

— Це що?, — запитав у Олени.

— Оплата.

— Тоді запиши мені в борг.

— Усе вже сплачено, Андрію. 

— Не люблю боргувати, але якось віддам.

***

Архів станції не був схожий на жодну бібліотеку, яку міг уявити. Величезна зала мала прозорі стіни, за якими розкинулося зоряне небо. Посередині стояли крісла з металевими обручами, що мерехтіли кольоровими вогниками. Навколо було тихо й моторошно, як на цвинтарі. За столом, обкладений якимись чудернацькими пристроями, хропів сивий архіваріус. Хропів так, що мені закортіло перехреститися.