Глава 3.

Зореліт ніс нас крізь темряву космосу. Я прилип до круглого вікна й вдивлявся в зорі які виглядали наче розсипане намисто на оксамиті. Земля лишилася позаду крихітною блакитною цяткою і танула, як спогад про степи. Серце стискалося, наче прощалося з рідним краєм, але цікавість була сильнішою: куди несе нас ця залізна птиця? Я, Андрій Старослав, козак-характерник, бачив усе — від татарських набігів до чаклунських мороків, — та космосу ще не зустрічав. Дивитися на зорі не знизу, а зсередини — зовсім інша справа.

— Тарасе, не витріщайся в ілюмінатор, як дикун з фронтиру, — буркнула Олена, не відриваючись від свого віконця з химерними рунами. Її пальці танцювали по скляних пластинах, а очі бігали, як у лисиці. — Скоро будемо на місці. Залишився один стрибок.

— Скільки можна повторювати: я Андрій, а не Тарас, — пробурмотів, потираючи підборіддя. — І що то за станція? Корчма в небі, чи що?

Олена знову посміхнулася, але не відповіла. Зореліт здригнувся, і я вчепився в крісло: мене наче вивертало навиворіт. В ілюмінаторі кольорові вогні розтяглися в суцільні смужки. Потім — ривок, і ми загальмували, мов кінь перед прірвою.

З'явилася станція — велетенське колесо, що повільно оберталося серед зірок. Металеві спиці блищали сріблом, вогні на ободі мигтіли, як світляки в степу. Навколо снували менші зорельоти. Я ледь не свиснув від подиву.

— Оце так дивина! — вигукнув, роззявивши рота. — І це зветься станцією?

— Це «Сяйво-7», — відповіла Олена, штовхаючи важіль. — Міжгалактична станція, притулок для тих, хто не хоче, щоб корпорація дихала їм у потилицю. Тут ми в безпеці... в умовній безпеці. Тому тримай очі широко розплющеними.

—  Ну це я можу.

Зореліт пірнув в ангар — величезну пащу, що ковтнула нас разом із кораблем. Усередині працювали машини, блимали вогні, а люди в чудернацьких обладунках снували туди-сюди. Корабель м'яко пристикувався, двері зі свистом роз'їхалися. Олена скочила з крісла й махнула мені рукою.

— Ходімо, «козаче». Треба з'ясувати, що з тобою не так.

— Не так? — буркнув, виходячи за нею. — Та все зі мною гаразд, крім цієї лисої голови та чужої одежини!

Ангар був завбільшки з собор: стеля губилася десь угорі, а стіни ледь чутно вібрували. Повітря пахло металом і чимось різким, як горілий полин. Усюди снували люди — хто в обладунку, хто з механічною рукою чи очима-ліхтарями. Я почувався наче на базарі в пеклі, де кожен другий — потвора.

— Олено, це що, усі тут такі... залізні? — пробурмотів, дивлячись на чоловіка, чия рука крутилася, як млинове колесо.

— Кіборги, — відповіла вона, ведучи мене проходами станції. — Технології, Андрію. Ти ж сам інженер, мав би знати.

— Я воїн, а не інженер!

Вона лише відмахнулася й пішла навпростець. Усе довкола парувало, крутилося, сипало іскрами й гриміло. Бракувало хіба що казанів з киплячою смолою та чортів.

Ми завернули за ріг і зайшли в клітку.

— Центральний вузол, — сказала Олена до стелі, і клітка провалилася в шахту. У вухах свистів вітер, перед очима змінювалися темрява й світло. Нарешті клітка 

зупинилася, і двері відчинилися. Перед нами було просторе приміщення, де стіни самі випромінювали світло, а в залі було ясно, як удень.

Ми пройшли вздовж стіни з безліччю дверей. Олена торкнулася браслетом однієї з них, і вона безшумно від'їхала вбік.

Кімната була світла й простора. Пахло, як у нашого цирульника, тільки без трав і знахарських горщиків. Посередині стояла блискуча труна — наче слоїк, розпиляний навпіл, — з білою постіллю всередині. Олена вказала на неї.

— Залазь, я проплатила твою діагностику. Медична капсула перевірить, що з тобою не так. Бо ти поводишся як... бовдур.

Глянув на капсулу, і по спині пробіг холодок. Чаклунська домовина, та й годі: певно, всередині сидить біс і чекає, щоб висмоктати мою душу.

— Ти хочеш, щоб я вліз у цю домовину? — запитав, склавши руки на грудях. — Най тебе качка копне! Не полізу!

Олена зітхнула, як над упертим волом.

— Та чого ти вперся? Боїшся?

— Не боюся, то прикмета погана.

— Послухай, це не прикмета, а наука. Капсула просканує твоє тіло й мозок. Я мушу знати, чому ти називаєш себе Андрієм і створюєш енергетичні бар'єри без бойового модуля класу «Егіда».

Насупився. Її слова про мозок підняли думку, що гризла мене ще з в'язниці. Чому я лисий? Чому без сережки? Чому в чужому одязі? І чому моє тіло здається... не моїм? А що, як це справді чаклунство? Що, як бусурмани — чи хто там — зачарували мене й замкнули в чужій шкурі?

— Гаразд, — пробурмотів невдоволено, — але якщо ця домовина мене зжере,  повернуся до тебе привидом.

Вона посміхнулася, але її очі лишалися серйозними. Обережно заліз у капсулу. Холодний матеріал ложа обійняв тіло, кришка зачинилася з шипінням, і мене залило світлом. У голові зашуміло, перед очима затанцювали вогники, як іскри від багаття. Заплющив очі й уявив рідний степ: трави, що гойдаються, Чумацький Шлях над головою. Але щось було не так. Тіло відчувалося водночас моїм і не моїм.

Капсула працювала довго, і її тон повільно переходив від низького басу до пронизливого виску. Лежав нерухомо, а по шкірі бігали сироти: промені прошивали мене наскрізь. Раптом пролунав голос — холодний і металевий, наче говорив біс із пекла:

«Сканування завершено. Критична помилка хроносинхронізації. Виявлено нейронну активність типу „Привид“. Рекомендована евтаназія».

Нарешті кришка піднялася. Підвівся, розтираючи скроні — ломило, як після доброї пиятики. Олена стояла біля пульта з блідим обличчям.

— Дідько, — тихо сказала вона, — це... неможливо.

Моє серце стислося. — Що там твоя домовина сказала?

Вона глянула на мене, і в її очах побачив страх, подив і недовіру.

— Твоя свідомість... вона не Тарасова. Схеми мозкової активності зовсім інші. Я такого ніколи не бачила.

Вона раптом замовкла й звузила очі. Підійшла до пульта, глянула на дані й зблідла ще дужче.