Глава 2

Ми добігли до кінця платформи, де стояли два дивацькі вози – гладкі, блискучі, без коліс, із сідлами, як у коней, але з білими полум'ям, що миготіло по боках. Олена з грацією кішки скочила на один, і вдарила по якійсь скляній пластині. Віз загудів, піднявся на п’ядь над землею й завис, наче сокіл перед стрибком.

– Це ховерцикл, Андрію! – крикнула вона. – Сідай на другий, і гайда!

Я глянув на той "ховерцикл" – блискучий, мов луска щуки, із руків’ям, як у плуга. "Що за бісове створіння", — завагався, але сів, бо шум за спиною не віщувало нічого доброго.

– Як його гнати? – гукнув, чухаючи свою потилицю.

– Хапайся обома руками за руків’я  і тисни на велику пластину, керуйся за допомогою нейролінка, силою думки! – крикнула Олена, і її ховерцикл рвонув уперед, лишаючи за собою білий шлейф. 

– Тисни на пластину й думай, козаче!

Стиснув руків’я міцніше, уявивши, що це віжці мого Каштана, і ховерцикл заревів, мов розлючений бик. У ту ж мить він стрибнув уперед — аж дух перехопило. Вітер засвистів у вухах, а будинки промайнули, наче дерева в степу під час перегонів.

 –  Оце так кінь! – вигукнув, стискаючи сильніше руків’я. – Їзда на Каштані – дитяча забавка, а тут дух із грудей вибиває! 

Та недовго було моє щастя. Ця “тварина” виявилася з норовом. Як я не намагався триматися за Оленою, яка виляла між іншими возами мов хвіст корови, що мух відганяє. Та  мені так не вдавалося. Або думки мої були не ті, або ховерцикл не розумів, чого хочу. Він летів прямо, весь час прискорюючись. Спершу все було гаразд. Та коли переді мною з'явилася перешкода, ледве встиг ухилитися, аби своєю макітрою не зачепив її. Тільки но випростався і  назад сів у сідло, вмить, переді мною з'явилася наступна. Величезне полотно мов вітрилу у чайки, а на ньому блимали картинки. На повній швидкості влетів прямо в нього, ледве не забившись. Мій ховерцикл, втративши вершника, полетів додолу. А сам я боляче гупнувся у якусь балку, за яку ледь встиг вхопитися руками. 

Олена, помітивши мене в цій жалюгідній ситуації, повернулася і крикнула.

– Що, козаче, клеїш дурня? Сідай ззаду!

***

Ми мчали між будинками, що височіли над хмарами наче велетенські дуби. Внизу снували механізовані вози, а над головою гуділи летючі платформи, наче човни в небі. Я крутив головою, намагаючись усе розгледіти, але Олена гнала, мов навіжена, стрибаючи через прірви між платформами й ухиляючись від возів, що вискакували, мов вовки з чагарів.

– Олено, куди ми? – крикнув, коли ледь не зіткнулися з черговим летючим візком, що обігнали.

– До космопорту! – гукнула вона, озираючись. – Але спершу треба відірватися від хвоста!

Глянув назад і ледь не свиснув. За нами гнали три ховерцикли, але не такі, як у нас. Ці були більші, масивніші, з гарматами, що плювалися вогнем. На кожному сидів дроїд.

– Оце так славні вороги, не те що татари чи ляхи! – промовив, дістаючи ціпок, що висів на поясі. – Ну, побачимо, на що ви здатні, бусурмани!

Олена крутнула свій ховерцикл, пірнувши в вузьку щілину між хмарочосами. Промені ворогів влучали неподалік, обвуглюючи стіни. Один постріл зачепив платформу, що пролітала поруч, і вона вибухнула, розкидавши іскри на всі боки.

– Тримайся! – крикнула Олена, стрибаючи через прірву. Наш ховерцикл перелетів, мов птах, і приземлився на іншій платформі.

– Тримаюсь! – гаркнув, міцніше стискаючи руків’я.

Дроїди не відставали. Один вистрілив, і промінь пролетів так близько, що відчув жар на своїй щоці. Інший летів нижче нас і вже був на відстані двох сажнів. Я метнув у нього свій ціпок, який застряг десь у нутрощах ховерцикла, після чого той пустив чорний дим і відстав.

"Годі тікати", — розлютився, відчуваючи, як у грудях закипає характерницька сила. — Олено, не зупиняйся! — гукнув їй на вухо. Сконцентрувався, аби навести морок. У голові зашепотів степовий вітер, уява намалювала степ – безкраї трави, полин, що гойдається, і табун коней, що мчить на ворога. Всередині мене, десь у животі, піднялася гаряча хвиля. Вона не була схожа на ту що виникали при сутичках з татарами. Це була сила. Давня, могутня, але якась чужа. Вона рвалася назовні, як скажений кінь, якого вперше запрягли. 

— Тпру! Стояти!! — виставив руку в бік ворогів.

Я хотів лише відвести очі. Маленький морок.

Простір перед моєю долонею не просто затремтів — він затвердів. На відстані декількох сажнів виникло напівпрозоре марево, схоже на гаряче повітря над багаттям. Але це марево було твердим, мов скеля.

Ховерцикли ворогів розсипалися об нього як глечики об кам’яну стіну.

Я важко дихав, хапаючи ротом повітря, ледь тримаючись за сідло. Ліву руку поколювало, наче я відлежав її у сні. Глянув на браслет. Він був розтоплений наче сир над багаттям.

– Що ти робиш? – крикнула Олена, різко крутнувши ховерцикл та зупинившись.

Ми дивилися на охоплені полум’ям уламки ворогів, що летіли вниз, та марево, яке розчинялося, ніби його не було.

– Та хто ти в біса такий? Ти…! — крикнула Олена. В її голосі змішалися недовіра та подив. 

– Їдьмо, поки інші не налетіли! –  вигукнув, здираючи з руки рештки стопленого браслета, що обпікав шкіру.

– Гаразд, потім розберемося! Тримайся, космопорт близько!

Ми пірнули в печеру, який нагадував пекельну піч. Вуха позакладало, а швидкість здавалася нечуваною. За якусь мить ми вирвалися на відкритий простір. 

Перед нами розкинувся якийсь ярмарок. Велетенські  споруди, що блимали, чудернацькі човники. Блискучі, наче риби, – злітали й сідали, наче птахи, а між ними снували вози й люди у дивних обладунках. Олена гнала до майданчика, де стояв невеликий човник, схожий на сокола з напіврозправленими крилами.

– В середину зорельота, бігом! – крикнула вона, зістрибуючи з ховерцикла й б’ючи по панелі. Двері роз’їхалися з шипінням, і вона пірнула всередину.

Скочив за нею, оглядаючись назад. З тунелю, що ми пролетіли, вискочили переслідувачі. Їхні промені били по майданчику, розкидаючи іскри. Олена вскочила в крісло, її пальці затанцювали по скляних пластинах, і зореліт загудів, наче зовні прорвало греблю.